Читати книгу - "Княжа Україна, Олександр Олесь"

Та на герць ніхто в державі

Не зважається піти.

Засмутився Володимир…

Аж прийшов якийсь дідусь:

«Син побореться мій, князю,

І поборе, побожусь.

З ним колись ми посварились,

Пам’ятаю, як тепер,

М’яв він шкуру, так, повіриш,

Спересердя всю роздер».

Привели до князя хлопця:

Соромливий, мовчазний,

Невисокого і зросту,

Хоч доволі кремезний.

«Може, князю, хочеш знати,

Чи міцна моя рука,

Роздражніть на пробу жаром

Найсильнішого бика».

Роздражнили. Бик на хлопця,

Але той схопив за бік

І кавалок м’яса вирвав…

Бик упав і кров’ю стік.

«Добре!» - князь сказав до хлопця,

А військам своїм звелів,

Щоб озброїлись і ждали

Щохвилини ворогів.

Третій довгий день минає

І ідуть борці на бій,

Князь і хан собі гадають:

«Хто поборе - твій чи мій?!»

Печеніг угледів хлопця

І сміється: «От, дурне,

Подолати, побороти

Воно думає мене!!»

Не злякався Кожум’яка

І боротися почав.

Повертав борця і важив,

Потім, наче кожу, м’яв.

І нарешті, наче бочку,

Обхопив і кинув вмить.

На землі без руху мертвий

Печеніг-борець лежить.

І на тім славетнім місці,

Де страшний борець упав,

На тім місці Володимир

Переяслав збудував.

Войовничі печеніги

Знов збираються в поход,

Знов ідуть і облягають

Український Білгород.

Налякалися міщани:

«Ну, настав нам, видно, край:

Хліб останній доїдаєм,-

Хоч лягай та умирай».

Зажурились і підмоги

Вже не ждали нівідкіль,

Вже збиралися скоритись,

Аж іде старий Кисіль.

«Помагай Дажбог! Не плачте!

Дам пораду добру я…

Я - Кисіль! І я вам раджу

Наварити киселя.

Весь овес, усю пшеницю

Поваріть у казанах,

Скрізь розлийте по криницях,

Скрізь розставте у чанах».

Так, як радив, і зробили.

Закипіли казани,

Скрізь по вулицях парують

Повні бочки і чани.

А уранці печенігів

Подивитися зовуть:

Як у нас всього багато,

Як у нас їдять і п’ють.

Здивувались печеніги:

«Ну й країна чарівна:

З киселем у них криниці,

Бочки меду і вина!»

«Досить! Годі облягати! -

Печеніги заревли.-

Міста голодом не візьмеш!» -

Так рішили і пішли.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Киселю й тепер немало,

Та настав вже інший час:

Вороги нас через його

Облягають раз у раз.

Біля княжої палати

Зеленіє пишний сад.

Попід липами густими

Стали ідоли у ряд.

Ідол Волоса, Перуна,

Ось Сварожич, там Стрибог,

А за ними найщедріший,

Найласкавіший Дажбог.

Перед кожним тиха жертва

Тліє в полум’ї блідім,

І іде, летить угору,

Як молитва, сизий дим.

Задивився Володимир,

Потонув в своїх думках,

І шукають його очі

Правди в синіх небесах.

Хто Христос? Чого навчав він?

І хотів добра чи зла,

І чому Христову віру

Мудра Ольга прийняла?

І скликає Володимир

На нараду мудреців…

І послав він їх пізнати

Кожну віру і богів.

І до кожної країни

Їдуть княжі посланці…

Роздивились, все пізнали

І вернулись мудреці.

І сказали: «Ми пізнали

Віру кожної землі,

Та найліпша - віра грецька,

Не забути нам її».

І послам своїм щасливий

Володимир відповів:

«Я давно уже, бояри,

Охреститися хотів.

Я візьму за жінку Анну,

Доню грецького царя,-

Як волхвів, до Царгороду

Все вела мене зоря».

А як греки не схотіли

І відмовили йому,

Став він військом облягати

Грецький Корсунь у Криму.

Не злякались корсуняни,

Зачинились і сидять.

Досить в них води і хліба,

Ждуть вночі, а вранці сплять.

Та гадає Володимир:

«Я їх викличу на бій,

Хай три роки тут простою,

Але Корсунь буде мій!

Час ішов. Сміялись греки,

Бо пожива в них була,

Аж летить колись до князя

З міста пущена стріла.

Українець Анастасій

Написав на тій стрілі:

«В місто йде вода по трубах,

Знищ негайно їх в землі».

Без води скорились люде.

Володимир переміг

І з листами посилає

В Царгород послів своїх:

«Царю! Зважся ти на мене

Заміж видати сестру,

Коли ні,- як взяв я Корсунь,

Царгород твій заберу».

І у Корсунь переможно

Повернулися посли,

І усюди по дзвіницях

В місті дзвони загули.

Охрестився Володимир

І з княгинею назад

Повертається у Київ

До покинутих палат.

Що це в Києві за гомін,

Звідки крики, галас, сміх

І куди оце кияни

Тягнуть ідолів своїх?

Ось Стрибога порубали,

Там Дажбог стоїть без ніг,

Там в огні горить Сварожич,

Волос теж на спину ліг.

А Перуна на наругу

Прив’язали до коня

І по вулицях волочать,

І катують серед дня.

Б’ють Перуна батогами!..

Де ж його небесний гнів,

Чом він стріл своїх не пустить,

Чом не скине він громів?!