Читати книгу - "Неоднаковими стежками, Нечуй-Левицький"

«Що во­но за про­ява ниш­по­рить в при­хожій? Не то цап, не то лю­ди­на», - по­ду­ма­ла Ме­ла­ся, вти­рив­ши очі в ту пос­тать.

Меласю взя­ла та­ка цікавість, що во­на вже підве­лась з місця й бу­ла на­по­го­тові бігти в при­хо­жу й по­ди­виться, хто то прий­шов. Але та пос­тать не­за­ба­ром роз­дяг­лась, при­че­пу­ри­лась пе­ред дзер­ка­лом і ніби вплиг­ну­ла в світли­цю.

Мелася аж тоді при­ди­ви­лась, що в світли­цю всту­пи­ла й справді тро­хи чуд­на пос­тать, кот­ра своїм дов­гоб­ра­зим ви­дом тро­хи ски­да­лась на ца­па. На го­лові стриміло розкішне дов­ге во­лос­ся, що ви­лось гус­ти­ми, не­на­че посіче­ни­ми ку­че­ря­ми й спа­да­ло тро­хи не на плечі. Довгі вузькі ву­ха стир­ча­ли вго­ру й ски­да­лись ніби на ріжки. Низький лоб лед­ве бу­ло знать під пат­ла­ми. Вис­ки по­за­па­да­ли; дві ви­лиці під очи­ма по­ви­пи­на­лись, не­на­че дві пе­че­риці, а од ви­лиць тяг­лись униз довгі за­палі що­ки, не­на­че цей па­нок втяг їх в рот зу­мис­не. Ніс був тон­кий та дов­гий, і підборіддя бу­ло дов­ге, але ши­ро­ке, а на ши­ро­ко­му, ніби од­ру­ба­но­му підборідді мет­ля­лась ріденька ру­са борідка. Повні, товсті гу­би бу­ли обидві од­на­кові, не­на­че дві ков­бас­ки, сту­лені до­ку­пи, а над гу­ба­ми ви­лись довгі, товсті ву­са, підняті вго­ру й гост­ро зак­ру­чені.

«Ой чуд­на ж оця лю­ди­на, - по­ду­ма­ла Ме­ла­ся. - Чи во­на гар­на, чи по­га­на? Вид чуд­ний, але які розкішні ку­чері! І очі карі, блис­кучі, і пос­тать рівна, але він чимсь ски­нувсь на ца­па».

Гїсть поз­до­ров­кавсь за­га­лом з усіма пок­ло­ном, шви­денько побіг до ста­рої ха­зяй­ки й привітавсь з нею. На швидкій ході він ніби підска­ку­вав на­пе­ремінку на кожній нозі, не­на­че сту­пав навш­пи­няч­ки.

- Михайло Ки­ри­ко­вич Ула­се­вич! - по­ре­ко­мен­ду­ва­ла гос­тя старій Гу­ко­вичці та Ме­ласі Таїса Андріївна.

Михайло Ки­ри­ко­вич шкряб­нув но­гою, цок­нув за­каб­лу­ка­ми пo-офіцерській, ще й ніби підско­чив і по­дав їм ру­ку. Ме­ла­ся приміти­ла, що в гос­тя ру­ка бу­ла су­хор­ля­ва, з дов­ги­ми, то­неньки­ми пальця­ми і та­ка цуп­ка та твер­да, не­на­че во­на вхо­пи­ла в ру­ку пу­чок ве­ре­тен, їй навіть зда­лось, що ті ве­ре­те­на аж зас­ту­котіли в її пухкій ку­ценькій ручці.

«Ой який же чуд­ний вид в цього Ула­се­ви­ча! Чи він по­га­ний, чи він якось по-своєму гар­ний? Він ски­нувсь ніби на німця або на англіча­ни­на. Вид змізернілий, бліду­ва­тий, але карі очі блис­кучі, жваві. Так і во­ру­шаться, не­на­че жи­ве срібло. І ку­чері гарні», - все вертілись дум­ки в Ме­ласі, і во­на все кміти­ла та при­див­ля­лась до чуд­но­го Ула­се­ви­ча.

Елпідифор Пет­ро­вич взяв гос­тя за тон­кий стан і по­са­див на кріслі по­руч з со­бою. Йо­го гнів на тю­рем­но­го наг­ля­да­ча од­ра­зу про­хо­лов, тільки на що­ках чер­воніли ру­мянці, як слід не­давнього пал­ко­го розд­ра­ту­ван­ня. Він знов став ввічли­вий, зви­чай­ний, і тон йо­го го­ло­су в роз­мові ба­га­то пом'якішав.

- А ми вас оце жда­ли з обідом, - обізва­лась Таїса Андріївна. - Ду­ма­ли, що ви вже не прий­де­те.

- Та я оце зад­лявсь тро­хи. В нас в яхт-клубі тільки що бу­ло засідан­ня. Сьогодні бу­ли ро­кові ви­бо­ри. Я був і досі сек­ре­та­рем. А оце в нас ски­ну­ли стар­ши­ну клу­бу. Нас­то­ятелів на це місце вис­ту­пи­ло два: я та Ре­ва­ко­вич. Тя­га­лись, зма­га­лись і ні на чо­му не ста­ли. Але, здається, на моїй по­ло­вині зго­дом бу­де більшість, - бре­хав Ула­се­вич.

Його не тільки не оби­ра­ли за стар­ши­ну в яхт-клубі, але навіть тро­хи не вип­ро­ва­ди­ли з са­мої спілки че­рез те, що він завсіди за­тя­гу­вав спільницьку вклад­ку і ча­сом зовсім не пла­тив її. Він втис­ся в той клуб, щоб поєднаться і поз­най­омиться з си­на­ми ба­га­тирів та панів і всу­ну­тись в їх ком­панію. Ним трош­ки нех­ту­ва­ли де­які ба­гатіші спільни­ки яхт-клу­бу. Але скрізь між знай­оми­ми він уда­вав з се­бе пад­ко­ви­то­го діяча, і та­ко­го зав­зя­то­го, що без йо­го нігде й во­да не ос­вя­титься, як ка­жуть на селі.

«Щось во­но не прос­те оцей Ула­се­вич, - тяг­лась в Ме­ласі дум­ка. - Чи не з арис­ток­ратів він ча­сом, що так пра­вує та вер­хо­во­де там в яхт-клубі, де ску­пи­лись київські ба­га­тенькі пан­ки? Між ве­ли­ки­ми па­на­ми ча­сом трап­ля­ються такі оригінальні лю­де. А гу­би в йо­го не по­гані, хоч і товсті. Тільки язик ши­ро­кий, як ло­па­тень. Так і лізе з ро­та, не­на­че мли­нець ви­со­вується. Якось не­гар­но. За­те ж цей Ула­се­вич, знать, ве­се­лий, бо го­во­рю­чий».

Але і в са­мої слизько­язи­кої Ме­ласі язик був ши­ро­кий та дов­гий і в роз­мові аж ви­ла­зив з ро­та; тільки во­на то­го в се­бе не приміча­ла й за це не зна­ла, бо лю­де ба­чать чу­же під лісом, а сво­го не ба­чать і під но­сом.

- От у Пе­тер­бурзі, як я був спільни­ком в яхт-клубі, на ви­бо­рах спра­ва ве­лась якось інак­ше, кра­ще. А ту­теч­ки… Ет! од­ним сло­вом - ди­ку­ни! аф­ри­кан­де­ри київські!

- А завт­ра ще до­ве­деться засідать в то­ва­ристві ря­ту­ван­ня на во­дах, - про­мо­вив зго­дом Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич.

- То ви й там за­пи­са­лись в спілці? - спи­та­ла ста­ра Гу­ко­ви­че­ва.

- Я й там за­пи­са­ний, бо це то­ва­рист­во близьке до на­шо­го яхт-клу­бу. Ми ря­туємо й утоп­ле­ників, - ска­зав Ула­се­вич.

- Здорово ж ви лю­би­те цей спорт, ко­ли ря­туєте утоп­ле­ників. Я зро­ду-звіку не поп­лив­ла б їх ря­ту­вать, бо бо­юсь со­бак, во­ди й утоп­ле­ників най­більше, - за­ля­ща­ла Ме­ла­ся.

- Нема там нічо­го страш­но­го. Вхоп­лю за ру­ку або за чу­ба та й тяг­ну за ду­бом, до­ки гребці ви­тяг­нуть чо­ловіка в чо­вен.

- Ой страш­но! Я бо­яз­ка й бо­ялась би навіть ди­виться на та­ку подію, - ска­за­ла Ме­ла­ся. - Доб­ре, що в на­шо­му селі в став­ку во­ди - старій жабі по коліна. Хоч би хто й схотів уто­питься, то не змо­же цього зро­бить, хіба б зу­мис­не утк­нув го­ло­ву в баг­но.

- А я навіть ко­ха­юсь в цьому спорті. Як ся­де­мо бу­ло на ях­ту в Пе­тер­бурзі та як вда­ри­мо вес­ла­ми плис­ком, а потім як роз­же­не­мось та вріже­мось в хви­лю, та­ку завбільшки, як оцей дім, тоді вис­ко­чи­мо на вал та й ско­ти­мось, ніби з го­ри, та в од­ну мить шу­бовс­не­мо, не­на­че в до­ли­ну. Аж дух тобі за­би­ває! Пиш­но! Див­но гар­но! Яка приємність летіти без крил то вго­ру, то униз, не­на­че в чор­то­рию! От гар­на гой­дал­ка! Ож прийдіть будлі-ко­ли до нас та сядьте з на­ми на ях­ту. Ми пус­ти­мо ях­ту вниз се­ре­ди­ною річки, са­ме бист­ри­ною. Це тро­хи на­га­дує спорт на морі. Але де там. Не те, не те!

Елпідифор Пет­ро­вич тільки осміхавсь мовч­ки. Він доб­ре знав, що Ула­се­вич, ти­ня­ючись по служ­бах в Пе­тер­бурзі, не був за­пи­са­ний ні в який клуб і ніко­ли не шу­гав на хвилі в чов­нах сто­лич­но­го яхт-клу­бу. Ула­се­вич пов­сяк­час лю­бив то­чить за се­бе брехні на всі зас­та­ви, бо був брех­ли­вий на вда­чу, ще й лю­бив чва­ниться.