Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Мотря була на полi. Оришцi треба на грядках полоти. Як на те Чiпка розвередувався: "їсти, та й їсти, бабо!" в одну шкуру: "їсти!" Взяла Оришка окраєць хлiба, одломила шматочок, дала йому, а останнiй положила на столi: "Не бери ж цього, - наказує Чiпцi, - бо он дивись: дивиться бозя! Прийде мати, спитає, - хто хлiб поїв? - То бозя вкаже пальцем, - мати й виб'є... Гляди ж, не бери!" Та й пішла собi. - Сiв Чiпка серед хати; дивиться на образ - очей не спускає - їсть. З'їв той шматочок, що баба дала, - ще їсти хочеться! Хлiб на столi лежить, - кортить його. Гляне в куток - бозя дивиться! От став вiн крадькома до хлiба руку посилати, а на образ - все дивиться... Посилає руку, не спускає очей - здається йому, що й бозя глядить на його, - хоче посваритись пальцем... вiн i прийме руку назад... Оце приляже до столу головкою (забрався на лаву), знову пiдкрадається. Гляне на образ: дивиться бозя, та й годi! I їсти хочеться i хлiб перед очима, - та бозя дивиться!.. Задумався Чiпка. А це, зразу, як кинеться од столу... Очi горять, губи оддулися... Та до стiльця, що баба підставляла пiд ноги, як пряла. Ухопив стiльця, стеребив на лаву, знайшов ножа, злiз на стiлець, та й повидовбував очi в образа! Тодi взяв - увесь хлiб з'їв, та й побiг на грядки до баби. - "Бабо! бабо-о!" - гукає. - "Чого, Чiпко? ходи сюди!" - озивається з бур'яну баба. Прибiга Чiпка. - "А я, бабо, й той хлiб з'їв!" - хвалиться. - "Нащо ж ти, сину, з'їв? А як мати прийде та спитає: "хто хлiб поїв?" -то бозя й скаже..." - "Е... е... бозя, бабо, не бачила... я повиймав очi, щоб не дивилася!.." - I байдуже собi, забулося. - Коли так, перед рiздвом прийшлося хату бiлити, образи мити. Зирк! Мотря на образ - аж очей немає! Вона так i отетерiла. - "Хто це очi повиймав?" - питає в Оришки. - "Де?" – Глянула - справдi без очей... Тодi до Чiпки: "Ти очi повиймав?" - Смiється: - "Я... Щоб не бачила, як хлiб їстиму!" Згадала тодi Оришка, що їй хвалився Чiпка. Та що? Звiсно – дитина: дурне, мале!.. Погримала на його Мотря, налякала, що бозя битиме, коли таке буде робити, та й годi.
А були такi часи, що не бозя, а Мотря била Чiпку, - i добре била! Синяки iнодi по мiсяцю не сходили. Не можна сказати, щоб вона не любила Чiпки. Нi. Вона його любила - як кожна мати свою дитину. Чи, не дай боже, занедужає Чiпка, - Мотря сама не своя. Цiлу нiч очей не заплющить: сидить над ним, плаче, молиться... "Тiльки ж й утiхи й надiї! Все-таки виросте своя дитина, стане хоч на старiсть у помочi... Може, хоч на старiсть не прийдеться до кривавого поту робити, терпiти од холоду й голоду та од лiтньої спеки палючої!.." Така в Мотрi думка. I не досипляє вона ночей, прислухається, як дише її єдина "надiя й'утiха"... А нехай, здоровий, зробить що Чiпка, - нехай з'їсть лишнiй шматок хлiба, чи покачається в калюжi... Лишенько! То не огонь паше, то лице Мотрине; то не iскри сиплються, - то її кльони й прокльони та духопелики... Iнша мачуха здержує руку над пасинком, а Мотря, розпалившись, не вмiла здержувати над рiдним сином.
Та не такий же й Чiпка вдався, щоб його можна було бiйкою спинити. Спершу-таки боявся матерi, а далi - звик уже й до бiйки, хоч як вона глибоко iнодi в серце впивалася, до живих печiнок доходила... Ой, злий же вiн був тодi! Ой, лютий! Вiн би змiг, - матерi очi видрав, або сам собi що заподiяв, якби не баба... А то вона, її тиха мова гасила його лютощi. Як почне, бувало, його умовляти, - та словом, як повивачем, зiв'є... За те Чiпка любив бабу: душi не чув у їй. Що баба не скаже, усе послухає. А матерi не любив i не слухав... Од бiйки то сховається, то втече; а послухати - не послуха. Не раз Мотря з серця гiрко плакала...
IV
ЖИВ-ЖИВ!
Отак жив Чiпка, рiс, виростав у голодi та в холодi, у злиднях та недостачах. I все сам собi, як палець. Другi до дiтей, до гурту, а вiн знай самотою, самотою... Забереться було у бур'яни, нарве квiток, назбира кузьок, та й грається ними нишком. А до людей, до дiтвори - нi! Чiпка мав добру пам'ять: з неї нiколи не виходила думка, що вiн "виродок"; вiн нiколи не забував бабиної ради... Собi на лихо, рядом з добрими думками, в малому серцi ворушилося щось недобре, невпокiйне... Розбуджене, воно не давало йому забутися, нiколи не прощало нiкого, коли бачило яку помилку... I росло лихо в його серцi - i виростало до гарячої вiдплати, котра не зна нi впину, нi заборони... Не було тодi нiчого, перед чим би вiн оступився; яка б страховина перед ним не вставала - не злякати їй його вiдважного духу, упертої думки, палкого серця... Такому нема на свiтi нiчого такого, чого б вiн злякався. Нi бог, нi люди не страшнi йому... Бог страшний злому, а Чiпка дума, що вiн добрий, а лихi люди його дратують...
Ось йому минуло дванадцять лiт. Восени радиться Мотря з матiр'ю:
- Чи не наняти б нам Чiпку хоч за харч служити?
- Я вже й сама думаю, - каже Оришка. - Тiльки куди вiн годний? Якийсь нелюдний, неговiркий, якась туга з його... I з дiтьми вiн не поводиться, як другi - усе самотою, усе собi дома...
- Що ж його на свiтi робити? - журливо одказує Мотря. - Уже ж всяк баче, як я працюю... Та що моя праця? Силу витратила, здоров'я збавила, а тiльки що з голоду не мремо... Якби його наняти, - хоч би менше з'їжi... все б таки хоч на одежину зосталося!
- Як знаєш, дочко.
Пiшла Мотря питати мiсця. Незабаром i знайшла. Багатий козак Бородай шукав хлопця до скоту. З ним вона й умовилась.
- А збирайся лишень. Чiпко, на завтра в найми, - каже, вернувшись увечерi, Мотря. - Годi вдома сидiти та хлiб переводити, - пора й самому заробити!
Чiпка
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний», після закриття браузера.