Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вони людей - своїх рiдних - повернули в усе те... I за людей жалкував Чiпка на людей. Здавалися вони йому лихими, недобрими... I прокидалася невеличка злiсть у його невеличкому серцi, росла виростала - i сторонився вiн людей далi та далi... Та й люди його не жалували.
- Бабусю! - питає раз Оришки. - Чи в мене батько був?
- Був, сину.
- Де ж вiн тепер?
- У москалi пiшов.
- Бач, а хлопцi казали, що в мене батька не було... байстрюк! - кажуть.
- То - дурнi хлопцi!
- А хiба що?.. Що то воно - недобре що?
- Старий, сину, будеш, як усе знатимеш. Не думай про се: то погане слово! Викинь його з голови... То тiльки злi дiти так кажуть...
- Я не буду злий, бабусю!.. - одказує Чiпка, - та й задумається.
Трохи перегодя знову питає:
- А чого ж мiй батько пiшов у москалi? Навiщо вiн покинув матiр?
- Люди оддали.
- За вiщо ж вони оддали його?
- Так треба було... Виростеш, сину, тодi все сам збагнеш, а тепер ще не годиться тобi розказувати.
- Чому, бабусю?
- Так. Малий ще ти дуже...
Така розмова велась у них не вряди-годи. Чiпку все зачiпало, все торкало. Вiн про все баби розпитував. Баба розказувала, їй любо було одкривати свiт його очам, - утiшно думати: з якою натоптаною головою виросте її онуча.
Щедрою рукою перекладала баба з своєї старої в молоду Чiпчину голову усе, що заховала її шестидеся-тилiтня пам'ять. А Чiпка не брав - гарбав усе те!
Оце було лiтком, як зайде вже сонце й спуститься вечiр на землю, вийде баба з Чiпкою з хати (бо в хатi душно), простеле рядно перед порогом; дожидають Мотрi з роботи. Оришка сяде, а Чiпка - коли сидить, коли лежить... Та отак собi й давай розмовляти... Чiпка бiльше слухав, - iнодi й засне, слухаючи бабиної мови, що як струмiнь тихо журчала... А iнодi й сам розщебечеться... Уже й нiч настала: засвiтили зорi, замиготiли, заiскрили... Задивився Чiпка на небо.
- Що то, бабусю? - указує на зорi.
- То? - Зорi.
- Що ж то за зорi?
- То - янголи дивляться! У кожного є свiй янгол: то-то вiн i пильнує за душею, стереже її, щоб, бува, що лихе не спiткало. Отож - як зiрочка покотиться, - то душа переставиться... Душа переставиться - i зiрочка покотиться – щезне...
- I моя там, бабусю, є зiрочка? й ваша? й мамина?
- I твоя є, й моя, й мамина.
- А де ж моя, бабусю? - пита Чiпка, положивши голову на бабинi ноги й не спускаючи очей з цiлого рою зiрок, що, здавалося, ворушилися на темно-синьому небi.
- Бог його знає, сину!. Чоловiковi туди не досягнути... То боже дiло, то вiн i знає...
-Ай бог там?..
- Там, сину...
- А що то за бог, бабусю?
- Бог?.. Бог - батько. Вiн усе держить на свiтi: усяку комашину, усяку скотину й усяку людину... Вiн за всiм ходить, до всього додивляється, од злого береже... Ото, як побачить, що сатана вмiшується в його святе дiло - почина свiтом каламутити, - то й шле святого Iлiю на вогнянiй колiсницi вбити сатану... Ото як Iлiя котить, то грiм гримить; а. як стрiльне вогняною стрiлою - то блискавка заблище... Отакий-то бог! Вiн страшний задля злого, а для доброго - й вiн добрий. Бог-батько... на свiтi нас держить i хлiбом годує-Загадається Чiпка. I встає перед його очима розгнiваний бог, обгорнувшись чорними хмарами... i гукає на Iлiю - карати злого!.. Котить Iлiя – небо й земля двигтять, як од вiтру перина, од його бiгу... Ось шкваркнуло... вогняна стрiла розпанахує небо... Страх обiймає Чiпку! Надворi зовсiм темно; мiсяця не видно; бiлiв, миготить Чумацький Шлях через небо; блищать, миготять зорi... Тулиться Чiпка до баби та стиха шепче: "Я, бабусю, буду добрий... я злого не робитиму, то й бог мене не поб'є... А отих дiтей, що мене били та проганяли - тих бог поб'є, бо вони злi!.. я буду добрий, бабусю..."
Замовк Чiпка - дух притаїв: думає про Iлiю страшного, про бога доброго... Трохи згодом питає баби:
- Ви казали, бабусю, що бог нас хлiбом годує?
- Вiн, дитино, - вiн нас годує...
- А чого ж мама хлiб заробляє, - ось досi з роботи нема. - Каже, якби не робила, то нiчого б було i їсти?..
- Дурний ти, хлопче! - каже баба. - Чоловiк на те й уродився, щоб робити, а не лежати. То тiльки, кажуть, спершу, поки ще люди в раю жили, то нiчого не робили, - як святi були... Там, кажуть, було всякої всячини - i їсти, й пити! От вони ходили собi та їли... А сатана й заздрив на їх щастя, - та давай пiдбивати, щоб согрiшили... Вони й переступили слово боже... Тодi ото господь вигнав їх з раю огняною рiзкою - й рай зачинив, i сказав робити самим на себе... Отож з того часу й почали люди робити. А то - нiчого не робили, - як святi були!
- I навiщо тi люди согрiшили, бабо?.. От би тепер i мама дома була, не плакала б так часто... i хлiб би був: коли здумав, їв би!..
- На те божа воля, моя дитино!..
Недурно Чiпка жалкував про хлiб: вiн був у них, як розважений... Одними руками що заробиш? Тiльки що з голоду не мерли... Сказано -
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний», після закриття браузера.