Читати книгу - "Через кладку, Ольга Кобилянська"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Бажаєте, щоб я вернувся, панно Маню? - спитав я замість всього лагідно й приступив до неї цілком близько. Вона мовчала й подивилась на воду.
- Хочете? Мовчання.
- Або щоб я в воду скочив? Вона ще мовчала.
- Залежить вам справді на тім, щоб я вернувся? - спитав я терпеливо й схиливсь до неї.
Вона заперечала головою, не отвираючи уст. Я відітхнув.
- Я не вернусь, Маню. - сказав відтак, вкладаючи насилу супокій і твердість у свій голос. - Не вернусь, хоч повинен би це, з огляду на лицарськість проти дам, вчинити, і не бажаю, щоб і ви вчинили це, хоч, це кажу я прямо, воно було б краще, якби ви були трохи ліпші. Однак вам, як догадуюсь, залежить більше на тім, щоб бити головою об мур, моцуватись, проти, ну, може й проти себе, чим щоб вас мали люди за добру й уступчиву. Химерна з вас дівчина!
Вона, не поглянувши на мене, викривила погірдливо уста, ніби всміхаючися, а властиво закриваючи в тій хвилі якесь сильне внутрішнє зворушення, й обізвалася спішно:
- На вашу думку.
- На мою думку. Так воно і є, - сказав я. - Я питаю вас:
не приходить вам ніколи на думку, що, будучи такою неприязною, справляєте тим декому прикрість?
Вона поглянула на мене.
- Мені не здається, пане Олесь, - відповіла холодно. - А що там, взагалі, може кому на тім залежати, якою я є, не думаю. Я надто маловажна людина, щоб своєю особою справляти кому приємність або прикрість.
Я зігнорував її послідні слова.
- Що маю я зроби їй, на вашу думку, панно Маню? Вертати? Бажаєте того? - спитав я, зворушений. Вона боролася хвилину, а відтак сказала:
- Не хочу.
Я, як недавно, відітхнув, а далі всміхнувся.
- Не хочете! Значить, цікаву нашу ситуацію розв'яжемо так, як гордійський вузол, що одне з нас, скочить у воду! - мучив я її далі, не зверіаючи ока з її ніжного профілю, а в душі любуючись якимось нею передо мною затаюваним зворушенням. - Одначе, тому що з того, - тягнув я далі, - не буде жодному з нас хісна, [17] то я поступлю так, як поступають старші з капризними дітьми.
І поки вона могла надуматися, що я маю на гадці, я, не сказавши більше й слова, обняв її мов справдішню дитину за стан, обернувся з нею й поставив її позад себе.
- Так, - сказав я, відітхнувши повною груддю. - Тепер можете вертати далі. Сьогодні, як мені здається, ми собі послідній раз у дорозі станули Більше цього не буде.
З тими словами доторкнувся я легко капелюха і, поглянувши в її очі, що заблисли великими сльозами, обернувся й відійшов далі. Коли доходив кінця кладки, я оглянувся. Дійшла вже до другого берега?
Ні! Саме доходила.
А тепер, ось і собі оглянулася. Я зняв капелюх, поздоровив, а вона, не зважаючи на те, скочила живо з кладки на берег і побігла далі.
Гу! Яка дика, упряма! Така була вона.
В лісі ходив я довго.
Ніколи досі не почував себе таким вдоволеним, як цього прегарного поранку. До того здавалося мені, що вона все десь знаходилася недалеко мене, що десь заблисне її ясна одіж з-поміж смерек. Ніжна, з гордим капризним елементом у душі, з надвишкою якоїсь сили, що мучилася сама, неначе в неустанній пошуканці за відповідною для себе акцією, - а там і я станув на її дорозі.
Що поборювала вона?
Мене? чи себе?
Чи я помилився?
О, гордий мужику ти, Богдане. Куди загнався!
* * *
(Пізніше).
Сьогодні мав я з своєю матір'ю гострішу дискусію. Я збирався по довгім часі на часок до Обринських, а що в нас цвіли саме тоді гарні гвоздики, між тим один сніжно-білий, я зірвав його, щоб понести його Мані. Зірвавши два такі цвіти, я був саме тим зайнятий, щоб завинути їх у тонкий папір, коли моя мати в ту хвилину вступила в мою кімнату.
- Кому ти оце лагодиш, сину? - спитала й опинилася близько коло мене. Я потрохи змішався тим несподіваним питанням. Однак лиш на хвилину. Вже в слідуючій я відповів спокійно:
- Я йду до Обринських і несу дівчатам цвіти.
- Дівчатам, Богдане? - спитала мати й тут же споважніла. - Старша заручена, як сам знаєш, у неї може буде незабавки [18] й весілля: отже, їй цвіти від молодих людей приймати, здається, ледве чи випадає. Оскільки я її знаю, вона їх і не прийме. Вона дівчина зарозуміла. Я думаю, що ти молодшій несеш їх. Признайся! - Послідні слова сказала голосом твердим, приказуючим.
Я маму свою любив і шанував, як, може, рідко який син, але саме в тій хвилі, коли вона опинилася нараз коло мене, висока, з обличчям, що прибрало вираз (коли хотіла) холоду й розказу, я сам похолоднів.
- Ну? Я поглянув, роздразнений на це запитання, на неї.
- Що вам, мамо, сьогодні? - спитав я. - Несу цвіти, то й несу. Чи варто з цього робити квестію?
- Варто остільки, мій хлопче. - обізвалася вона, підсуваючи окуляри аж на чоло, неначе вони заважали їй у тій хвилині дивитись повним поглядом на сина. - Варто, оскільки вже давно хотіла я спімнути, щоб ти там, - вона кивнула головою в сторону Обринських, - не зачинав собі з дівчатами, а особливо з молодшою. Вона не для тебе.
Мені від її слів вдарила вся кров до лиця.
- Що вам, мамо, на думку приходить? - спитав я.
- Воно мані не віднині на думці, не новина для мена, - відповіла вона сухо. - Я завважила вже від довшого часу, що ти тою дівчиною займаєшся. Хочу тебе власне остерегти, що та Маня не є партія для тебе. А більше нічого. Обринський хоч чесний і вищий урядовець, але вбогий. Родина більша,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Через кладку, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.