Читати книгу - "Гіркий край, Констандія Сотиріу"

запах від цигарок, супроводжуваний кашлем людини, незвиклої до куріння, легкий натяк на одеколон з ароматом лимона, який він так любив, з нотками жасмину, який йому так подобалося розтирати між пальців і потім відчувати запах. Ці пахощі сподобалися тобі з першої хвилини, вони були такими знайомими та приємними, і ти пригадуєш, що подумала про щось кумедне, коли розплющила очі, цокаючи язиком, коли побачила його вперше, про те, що певна річ, змогла б, точно змогла б і його приготувати. Ариф був із тих, хто постійно слухав тебе, лише після завершення «концерту» він ніколи не пив лимонад чи воду, він слухав твоїх пісень і мужньо пив їхню гіркоту, тримаючи в одній руці напівзгаслу цигарку, а в іншій — квітку жасмину, яку розтирав пальцями, і щоразу він чекав, як ти розплющиш очі, щоб увібрати в себе той запах.

Треба було набратися чималої мужності, щоб уперше підійти до тебе. Він зізнався тобі згодом, що страхався тебе і його дуже лякали ті всі прекрасні селяночки, які помирали, потрапивши до рук ревнивих заздрісниць королев, через любов короля, або яких віддавали в жертву драконові, щоб той повернув людям вкрадену воду. Він часто допитувався в тебе, чому б тобі не обрати пісень із ліпшим кінцем? Нащо засмучувати і так засмучених людей?

Кілька разів, коли ви намагалися прослизнути кварталом, беззвучно ступаючи по бруківці, до вас долинало, як почергово імам та православний священик співучо запрошували вірян (і кожного з вас!) до молитви. Їхні голоси також лунали, мов пісня. Проте від них на язику лишався інший посмак. Їхні пісні були терпкими й аж ніяк не могли втамувати спрагу. У них завжди йдеться про війну, сказала ти якось Арифові, мовби відповідаючи на запитання, що так і не прозвучало. Завжди йдеться про війну. А вам кортіло говорити про любов. І ви дозволили часові й речам описувати свою природну траєкторію, звичну, таку, якою невимушено рухалися й твої пісні. Адже, якщо з часом ти й навчилася своїх пісень, то це тому, що у всього буває свій початок, своя середина і свій кінець.

Десь грім гримить, десь градом б’є,

десь вітром з ніг збиває,

десь розбратом і смутою Господь людей карає.

Кумедна річ, але тієї миті, коли ти згадуєш оце все, до твого слуху знов долинає дзвін, вітер доносить заклики стати до молитви, і вже збігло за полудень, незабаром має розпочати спів ходжа, ніздрі тобі лоскочуть пахощі жасмину і легкий цитрусовий аромат одеколону. Якось молодший син запитав тебе, як так сталося, що ти виросла поміж інших, як ти могла водитися з іновірцями, коли була малою, чути між співом ходжі, як б’є їхній дзвін? Ти дала йому ляпаса, що лишив на його личку величезний червоний слід від долоні. І це був єдиний випадок, коли та підняла на нього руку, з холодною зваженістю та люттю, це був єдиний випадок, коли він спитав у тебе таке. Ти вибігла надвір, і весь той день ти провела, стоячи під сонцем і роздивляючись свою почервонілу долоню, ти не можеш пригадати, що на тебе найшло, немов у пропасниці. Лише надвечір він насмілився наблизитися до тебе і почав тертися об твій фартух, а ти поклала свою закляклу руку йому на щоку. Знову в повітрі витав запах лимона, і жасмину, і, можливо, трохи тютюнового диму.

Не грім гримить це, і не град, не вітром

з ніг збиває,

це королева слуг своїх розпитує й питає.

І ось стрілою звістка вже летить до Родафнуси:

«Рушай негайно, Родафну, володарка чекає!».

Тобі вже сімдесят п’ять років, але й досі з переляком ти пригадуєш, як у майстерні Кас’яні з’явилася сусідка і сказала, що Лала тебе кличе, мусиш усе кинути і йти. П’ятдесят років ти бачила один і той самий сон, Лалу, яка чекає тебе, сидячи за кухонним столом і охопивши голову руками. Вона втупила погляд перед собою, а ти боїшся підійти, підступити до неї і глянути в обличчя, боїшся того, що тобі має сказати сестра. Але ти підходиш, повільно так ступаючи, наближуєшся, м’яко обіймаєш її за плечі, вона раптово підводить очі, дивиться на тебе, і ти починаєш верещати. Завжди на цьому моменті ти прокидаєшся, залита холодним потом, бо на тебе дивиться пустка, жодного орієнтира, ти не можеш пригадати сестрине обличчя.

Одразу нарядитися пішла вона в світлицю,

Вдягнути те, що красить стан й за віком

їй годиться.

Під низ барвисте одягла, згори — золотом шите,

і довершила свій наряд намистом знаменитим.

...

Стає на першу сходинку, і сходинка трясеться,

на іншу сходинку стає — та знемагає, гнеться.

«Уклін тобі, володарко, дочко царева мила,

що з трону сяєш вродою, немов голубка біла».

Ви зчепилися. Вона тягає тебе за волосся, лає останніми словами, бо, коли ростила, не могла й гадки мати, що ти злигаєшся з якимось турком. Ти й досі пам’ятаєш стусани, торкаєш своє тіло, от сюди вона вдарила, і сюди, потім з усієї сили зацідила в обличчя, лишаючи на ньому слід від своєї руки. Вона дивилася на тебе і волала, схопила за плечі і трусила чимдуж, це скидалося на твій спів, на те, як ти гойдаєшся з боку вбік, коли співаєш, так це нагадувало все те, що ти робила щовечора на лавці біля будинку, навіть присмак у роті, такий гіркий, стільки гіркоти.

Відповіда розлючено на це їй королева:

«Лише побачила тебе, і спокій свій згубила,

в очах темніє, втямити не можу, що хотіла.

Згубила спокій навіть я,

король же й розум втратить!

Хапайте Родафнусу цю, готуйте

все для страти!».

Під градом ударів і прокльонів, у запамороченні від стусанів і галасу ти побачила, як в Лалиній руці зблиснув твій хрестик. У тебе ніколи не було прикрас, лише цей золотий хрестик, на тоненькому, мов нитка, ланцюжку, це був хрестик, з яким тебе охрестили, твій хрестильний хрест, який мав для тебе виняткове значення і який з певного часу ти перестала носити, а таємно зберігала замотаним у носовичок. В іншій руці Лала тримала камінь із саморобного кухарського преса, за допомогою якого ви трощили горіхи, мигдаль, товкли оливки чи картоплю. Вона виволочила за волосся тебе з хати, іншою рукою затиснувши хрестик і камінь, тягла чимдуж, а потім жбурнула перед собою на коліна, притиснувши аж до ріні, якою було усипане подвір’я. Тобі здалося, що вона зараз тебе вб’є, гахне каменюкою по голові і вб’є, але Лала знала ліпше,