Читати книгу - "У Сухумі очікується дощ, Гурам Одішарія"

Задріботить дощ по мармурових сходах, коліях, мостах, заллє небесною молитвою вулицю Батумі, кав’ярню «Пінгвін», білий міст, цегляний завод, театр, інститут курортології, вулицю Гастелло, вокзал Бараташвілі, Верхню Ешеру, «тещин язик»[6]…

По залізничному мосту, поруч із турбазою, побіля мого дому, прогримкоче зелений електропотяг, і його гуркіт перекриє завтрашній дощ, промине інгурський міст, Самегрело й Імереті, Картлі… І долине до мене той шум. Завтра я тут почую стукіт коліс того потягу і відчую пахощі промоклих сухумських дерев. І ще — побачу колір моря. І ще — почую голос феєричної, неіснуючої пані, голос, схожий на зітхання далекого океану.

Серед багатьох моїх гріхів є і такий: років з двадцять тому, закоханим юнаком, я на платані вирізав ініціали коханої і ледь не занапастив той платан. Десять років тому, відвідавши місця юності, побачив і те дерево. Воно так виросло, що насилу впізнав, разом з ним змінилися й ініціали дівчини — і вони виросли, збільшилися, пішли вгору і тепер дивилися на мене з висоти, як свідчення першого кохання, вельми помітні, прекрасні і разом з тим — печальні. Як тепер ведеться йому — пораненому платану? Чи по-старому зберігає таємницю хлопця, котрий і сам був поранений у серце? Чи зустрічає знову бадьоро сніг і дощ, сонце і вітер?

Утім, узимку буде найвеличніший новорічний дощ. Якщо не випаде сніг, то дощ буде обов’язково. Наче розцяцькована ялинка, здійметься він над Сухумі — містом, що загубилося, мов сльозинка, в цьому безмежному і незбагненному світі.

Ідучи на роботу чи повертаючись з роботи додому, в жодному разі не слід думати про Сухумі і про море, бо коли про щось запитують, відповідаю вкрай неуважно. Я весь час думаю про них. А мої відповіді дивують уже інших: мовляв, про що це він! Окрім того, мріючи про море, можна десь спіткнутись, як у дитинстві, коли, наближаючись до моря, дослухався до власного серцебиття і падав. Ні, серйозні люди не повинні так чинити! Не повинен я думати про Сухумі, згадувати про море! В зимовому Тбілісі холодно, відсутнє світло. Мерзнуть будинки. У будь-якій квартирі немає потреби вмикати вимикачі. Вони ввімкнені постійно і чекають на появу світла, як на свято. Нарешті настає це свято — і спалахують ліхтарі. Спалахують супроводжувані захопленими вигуками. Миттю вмикають змерзлі мешканці електрообігрівачі і телевізори. По телевізору то тренується красуня Синді Кроуфорд, то чарівно посміхається Клаудія Шиффер, творить дива Шварценеггер, на екрані ледве вміщуються предовгі й стрункі ніжки Кемпбел, співають негри, пристрасно муркоче Мадонна.

Пам’ятаєте старий телевізор? — Кастро, Че Гевару, Хо Ши Міна, Нікарагуа, Чилі, Анджелу Девіс? Тепер їх змінили Сталлоне, Шерон Стоун, Бесінджер, поліцаї, секс- бомби, маніяки… А куди поділася Грузія? Куди, куди прямує Грузія, коли всі ці йдуть до нас?..

А там що тільки не відбувається! Маркус, той йолоп Маркус, ніяк не може відрізнити Ракель від Рут, то на одну вішається, то на іншу. Зрештою, що з тобою, друже Маркусе, хто ти, хлопець, який виріс серед пацанви, чи тенісний м’ячик? Чому ти так псуєш нерви моїй країні? Або ти, пане Хуане! Думав, що ти — мужчина, а тобі для залагоджування справ знадобилося аж двісті серій. Ти не зміг розібратися ні в дволикості Хайме, ні у відданості Моніки? Не той ти пацан, Хуане! Хвацькі хлопці такі справи раніше владнали б протягом однієї серії. Ну, максимум — за дві. Крутий народ був тоді, крутий. А тепер що ми чуємо із шановної Америки? Гір розлучився з дружиною і так захопився сексом зі шведською топ-моделлю, що забув, як різав собі вени заради Тібету і Лами. Елтон Джон і Джордж Майкл одружились і тепер не співають, а муркочуть. «Якщо вийду заміж, то тільки за такого, як Ван Дамм», — шепоче пишногруда дівчина, зір якої сягає далеко за вікна. За гори. Дуже, дуже далеко…

А в Сухумі, що зараз діється в Сухумі?... Ось уже й весна… А завтра в Сухумі очікується дощ.

На небі з’юрмляться хмари, гряне грім, і сипоне світлокрилий весняний дощ, що з’єднує небо з землею, дощ — гранульоване небесне море. Опуститься дощ на ранкові сади, на нічну пітьму, на мереживо чайок, на жінок-щебетушок із шоколадною засмагою. Він накладеться на найніжніший профіль Сухумі, на його бузковий обрій, і зовсім інакшими стануть і море, і жінки.

Дощ литиме на катери, які ввійшли на ночівлю в сухумську гавань, на кольорові стежки дендропарку, на мімози й акації сухумської гори, на алею камелій синопського парку, на білі і рожеві олеандри набережної, на дорогу в аеропорт, із зеленими лугами обабіч, на маджарські вишні, мерхеульські каштани, бабушерські ліани, абжаквські шовковиці, агудзерські троянди, ялиці Пушкінської вулиці, веселих грифів театру…

Урочистий, мов шампанське, дощ, ніби закоханий юнак свою наречену, тремтячими руками пригорне мармурово білий стан евкаліптів на тому місці, де Беслеті впадає в море. Сріблястим сяйвом міріад ліхтарів розсічуть кораблі темряву над морем, засяє ясне світло в очах дитини, і цілий Всесвіт стане легесеньким, мов пір’їна в повітрі…

У Тбілісі весна починається із Цкнети, а ще з Мтацмінди. На проспекті Руставелі продають фіалки та проліски. Походжають люди, що пережили зиму, хтось сміється, хтось, по обличчю помітно, ще перебуває в зимових клопотах. Світить сонце. Переді мною милицями стукотить мужчина у військовій формі. Одна нога у нього відтята вище коліна. На вулиці де-не-де стоять калюжі. Товста підошва його черевика залишає мокрі сліди на асфальті. Поруч залишаються і мокрі сліди милиць. Ніби війна супроводжує колишнього воїна — і кожен його одноногий крок двічі завіряє своєю печаткою: «Особисто підтверджую, цю справу сотворила я!» І по всьому проспекту тягнеться: «Особисто підтверджую, цю справу сотворила я!.. «Особисто підтверджую, цю справу сотворила я!.. «Особисто підтверджую, цю справу сотворила я!»

Біля метро «Майдан Незалежності» пред’являю контролерці проїзний. Жінка приблизно мого віку.

— Ти, бува, не сухумець? — запитує жінка.

— Сухумець, — підтверджую я. Вона кудись забирає мій проїзний, а через деякий час повертає його в целофановій обгортці.

— Люблю сухумців… Хочу чимось пошанувати тебе… Проїзний в целофановій обгортці краще збережеться в кишені… Я з Местії, бічо, а сюди заміж вийшла, маю п’ятеро дітей…

Як давно ніхто не звертався до мене так: «Бічо!»[7] Дивлюся на проїзний, сльози підступають до очей, але я не хочу, щоб жінка це помітила, цілую її руку, дякую й крокую до ескалатора…

Другий