Читати книгу - "Анти, Андрій Хімко"

Дари поклавши урочисто

І врікши всім богам місця,

Взялись всім родом ставить місто,

Ділить очаг на обійстя.

А вже за тиждень — чи й скоріше —

Прийшли з довкіль до них сюди

На толоку[150] святу старійші

І привели свої роди.

І пріли мулярі і теслі,

Бондарні й кузні в даль гули…

Так Родень,  наче в перевеслі,

Від степу зводив скрізь вали.

І крились горна димом чалим,

Обійстя вшир і вздовж росло.

З двох боків гори захищали,

А з третього — Дніпро-Русло.

Затишні рилися вертепи[151],

П’ялись рядами курені.

І скоро табунам зі степу

Співали встріч святі півні!

І ниви всіялися житом,

Коноплі вкрили діл і тік,

І мол плотами став ушитим —

Зробили перевіз в той бік.

І звівся ввись на круч очіллях

Бовванів стрій — вогні при них —

 Очима глянули в довкілля

Боги — в чотири сторони.

І пуща Пека, й Чура струмінь,

І лука — Мавок, Вій та Дів,

І Всевід — Віщий Дуб — для думань,

І требник Предків і Родів,

Ба, навіть Берегині[152] балка,

Коня і Півня горб, Сварог

Були… Та вище всіх — Русалка,

Переплут[153], Лада і Трибог[154]...

 Всім Бож давав і лад, і спокій,

І Рада старшою була.

І гомоніли гір опоки

Все далі й далі від мола,

Бо йшли роди, брели задруги,

І Бож притулки всім ділив:

Одних селив навкіл в яруги,

Других — між гору й водолив.

І кожний вождь задруги нині

Клявсь Родню вірністю навік

На власній крові та на глині,

Як по обряду Хорс прирік.

Роди єднались в весі всюди,

А весі — в верви й гродови[155].

І вал довкруж… Скрізь вежі-буди,

Засіки, болота, рови…

* * *

— Ти, Ставре, йди Поруслям з Радом,

Відрад і Лют — десніш[156] в ряду,

Уліб і Вар — за Кола спадом,

А я нагору, в ніч піду.

 І хай роди нам скажуть ближні,

Що коло них і навкруги.

Дізнавшись, будем тут же в тижні!

Рушаймо! В путь, брати-други!.. —

Бож довго мчав. Горби і схили

Зморили й вершника, й коня.

І щоб обом поповнить сили,

Бож зупинивсь на спаді дня.

В обрамі плес — озерце скраю,

Гайок зелений шати вдів,

На водах птаства цілі зграї,

Між ними — вивід лебедів…

Враз перед ним, не далі кроку,

Де й взявся старець! Борода,

Мов з льону, біла; бриль широкий,

Верета до колін руда;

Торбан і торок через плечі,

В руці, ще дужій, — путній кий…

— Хай мирний буде в тебе вечір! —

— Хай, старче, буде й ваш такий! —

І Бож затнувсь: кийка навершя

Дивилося в шість пар зіниць…

— Даруйте, — Бож вклонивсь, — що вперше

Зустрівши вас, не впав я ниць!

Присядьте!.. Снідь засмажу, старче!

Тут вогнища тепло, вода… —

— Гой-гой! — сів дід той. — Слово дарче

Дорожче в світі, ніж їда…

Тому лишусь. Богам у звичай

Розділим ніч і харч на двох… —

І змовклий вже і таємничий,

Дід Божа снідь приймав і мох.

Коли ж лягли, і Бож пригоди

Свої старому оповів,

Той жваво звівсь, рокам на подив,

І не приліг аж до півнів.

— Отож і ти, — почав він, — вичуй

Оте, що сталося колись… —

А голос тихий, чарівничий,

Немов старий комусь моливсь:

— Савуром я зовуся змалку,

Годишся внуком ти мені…

В торбан оспівую Русалку,

Перуна й Хорса славлю дні.

Були боги, були й богині —

Всіх знали тільки відуни…

Одних нема давно в помині,

Про інших чуєм лиш з Дани[157].

А найсвятіші і великі, —

Як Рудра-Род чи Сварбог-Вій[158],

А чи Перун-Варун, — владики

Живуть по всій землі святій…

Мій пращур був з гелон коліном,

Будин і Невр[159] — йому брати;

Сколот[160] сусідив вік з еліном,

А світ звав рід його — скити.

Кому сколоти, “крайні”-крани,

Кому “передні” — анти, бач…

Син-Журавель України-Вкраїни

Пеласг-Велесич, кран-орач…

Найперше горе в край Див[161]-Круком

З-за моря Дарій був приніс;

Пізніш додав Іскандер муки —

Спалив Меоту й Танаїс!..

Хоч гріла ще скитів Тобиті[162],

Ще після Дарія жила,

Як той із краю втік побитий,

Та по Іскандру впала Жла!

І стали предки Зевса славить,

Вклонятись Гестії-жоні,

Аж поки й тих змінити навіть

Їм довелося по війні,

Бо їх Іскандер звів до згину:

Скопитив Апі, Кремни[163] зрив,

Дим в небеса-Папай[164] закинув

І Сонце-Гойтосир закрив!..

Пройшли часи, й скити помалу

Зійшлись на стійби знов зусюд,

Від гуна втікши аж з Камали

У давній низ — до вод і груд.

За Ладу стала в них Морана,

Бог Світовид і Велес жив.

Знак берла — хвіст коня-тарпана,

З яким весь край добра нажив!

Як вірити в слова знадливі,

То все було потім отак:

Син роду в них, над всіх вродливий,

Богами названий Савмак[165]

Умкнув собі в еліна жінку…

І як він Зевса не молив,

Як не втікав із нею гінко, —

Та не вберіг… її взяли!

Побитий цар сховався в гори,

Втаївши помсту і ганьбу,

Але в тяжкім самітті й горі

Про чари хоти не забув…

Спливли часи… І ось в долину,

Де жив суперник, — мовби мак,

Сипнула рать, і гук долинув —

На смертний бій прийшов Савмак!

Покривдник дань послав добірну,

Мир-вітку (в скитів — дружби знак),

Але чекав на жінку вірну

Й не дочекавсь, ждучи, Савмак.

Мир-віть зламавши, він всі стани

Повів у брань — в чужі вали.

В бою покривдник впав останній —

Вернули хоту, скарб взяли…

Та не навік, бо незабаром

Боспорський вождь, злий Діофан

Всю Скитію покрив пожаром,

Розбивши впрах Савмаків стан.

Справляючи велику тризну,

Все елінку шукав, де міг,

Але вона взяла трутизну,

Як взнала, що Савмак поліг…

А люди їхні… Вже й не знаю…

Пішли в світі, хтозна-куди!

Полонами тепер в цім краї

Тубільці звуть оті роди…

Під