Читати книгу - "Злодійка, яка плюнула Фортуні в добре око, Майкл МакКланг"

На пузі, я повільно рухалася по вкритій бруківкою площі перед воротами до Табернакля до задньої стінки намету. Я витягнула ніж з піхви на передпліччі, прикриваючись, щоб він випадково не блимнув на світлі.

Повільно, обережно, а головне тихо, я розрізала шовк намету рівно настільки, щоб пролізти. Десь вдалині загуркотів грім, і я почула, як всередині намету йому відповідає стогін. Я подумки вилаялася. Звісно, що в Герцога чуткий сон.

Я просковзнула в намет. Я не знала де талісман, чи як він виглядав. Але я знала людську природу, і я знала де люди схильні ховати свої коштовні речі.

Працюючи швидко і навпомацки в темряві, я перевірила все, що було в наметі. Поверхневий огляд тюків Герцога не дав нічого. Там більше не було нічого, що виглядало на схованку. Так нишком, як це тільки можливо, я підкралася до самого Герцога, який спав на низькій, вкритій хутром розкладачці.

Я не витрачала час, намагаючись обшукати його – для цього потрібно дві руки, що залишало одну руку неприємно позбавленою зброї. Тому я просто приставила ніж до шкіри над сонною артерією і сказала:

-- Не рухайся і мовчи.

Він відразу прокинувся, його шалені очі не були затуманені сном.

-- Тебе за це випотрошать, -- сказав він м‘яко.

-- Що жодних “хто ти, що це все означає?” Чи хоча б “ти знаєш, хто я?”

Він дивився на мене, абсолютно нерухомий. Його очі були світло-блакитними або сірими. В темряві вони виглядали немов кольору слини. Вони промовляли тисячу слів, оті очі. І жодне з них добре.

-- Слухай сюди. Віддай мені талісман, який дозволив тобі пройти крізь смертельні землі, і я не вб‘ю цей ніж тобі в шию.

Він глянув на мене і навіть в темряві мені було важко дивитися в ті дивні, бліді очі.

-- Я можу померти відразу, від одного удару, -- сказав він. – Або вмирати повільно з голоду, як це, безсумнівно, робиш ти. Я знаю, що вибираю, дівчино.

-- Я справді не хочу вбивати тебе, Герцогу, але вб‘ю. Де талісман?

-- Опусти ніж і ми все обговоримо, -- раптово його тон став заспокійливим, розважливим. Це в мене відразу викликало підозру.

-- Заткни пельку.

-- Справді, в цьому немає потреби. Я нагодую тебе, а коли закінчу тут справи, ти можеш вирушити з нами з Тагота. Опусти ніж. Бачиш, він стає страшно важким. Гей, в тебе ледь вистачає сили, щоб тримати його, куди вже там погрожувати мені.

-- Заткни пельку.

Але якимось чином, він мав рацію. Моя рука тремтіла, як я намагалася втримати ножа. Я підняла другу руку, щоб підтримати її, і в моїй голові вибухнув біль. Несподівано я опинилася на руках і колінах на землі, а біль був такий страшний, що мені хотілося блювати. Герцог стояв наді мною, хитаючи головою.

-- Здається я зламав собі суглоб пальця об твій твердий череп, моя люба.

-- Треба було просто вбити тебе і забрати його, -- проскрипіла я.

Він витягнув з-під сорочки просте намисто і дивився на нього, немов розмірковуючи.

-- Так, треба було. Я б так вчинив.

І він посміхнувся. Наступний удар був ногою. На щастя він позбавив мене свідомості.

Голоси. Бурмотіння, погрози, крики. Зойки і схлипування. Стогін когось у жахливому, страшному болю. З тих, яких нікому не витримати. Передсмертний хрип супроводжував мене на шляху з колодязя забуття. Або минув мене по дорозі вниз.

Я була мокра і мені було холодно. Я сильно тремтіла. Не чула рук. Вони були десь за спиною, дуже далеко. Ноги були прив’язані до рук, не так туго. Мені не хотілося відкривати очі. Однак я відкрила їх і побачила обличчя мерця.

В нього був розколотий череп, дощ і кров стікали по його обличчю і збиралися у відкритому роті.

Я так і знала, що не треба було відкривати очі.

Я глянула навколо, куди завгодно тільки не на труп поблизу мене. Я лежала на бруківці на площі, посередині між воротами в Табернакль і наметом Герцога. Один з солдатів зауважив, що я поворухнулася і когось покликав. Вийшов офіцер і присів поряд зі мною. В нього було тверде обличчя, нескладне і пласке, і воно не зраджувало жодних емоцій.

-- Через тебе загинув один з моїх людей, ти тупа, злодійкувата суко.

-- Ти мене переплутав з якоюсь іншою тупою, злодійкуватою сукою. Вже кілька місяців через мене ніхто не гинув.

-- Заткнися. Вік був доброю людиною, добрим солдатом. Ти прокралася в табір під час його варти і за це Герцог порішив його.

-- Що тобі сказати? Мені прикро, що старий Вік працював на кровожерливого психопата?

Він встав і копнув мене у бік.

Коли я віддихалася, то сказала.

-- Кому потрібна логіка, якщо у нього є ковані чоботи, га?

Він плюнув на мене.

-- Логіка? Тобі потрібна логіка? Ти збиралася вкрасти талісман і залишити всіх нас тут здихати. Як тобі така логіка, брудна злодійко?

-- Неправда. Після того як виберуся, я мала намір найняти когось, щоб витягнути вас.

Може я б так і зробила.

-- Ага, -- сказав він.

-- Хочеш – вір, хочеш – не вір, я б вас витягнула. Це більше ніж твій Герцог зробив би для мене. – Я з зусиллям встала на коліна. – Слухай, я могла прикінчити Герцога і забрати намисто.