Читати книгу - "Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію, Борис Джонсон"

18 «Monty Python» — комедійна трупа з Великої Британії, скетч-шоу якої стало глобальним культурним явищем.

19 Бутлегер — особа, що підпільно торгувала спиртним за часів «сухого закону» в США.

20 Міністерство державної безпеки (абревіатура від нім. Staatssicherheit) — спецслужба, орган державної безпеки в Німецькій Демократичній Республіці. Організація, що тісно співпрацювала з КДБ СРСР.

21 Фау-2 — перша у світі балістична ракета далекої дії, яку взяв на озброєння вермахт наприкінці Другої світової війни.

22 Мармури Елґіна, або Мармури Парфенона — класична колекція елементів фасадів, мармурових скульптур, окремих архітектурних деталей, що протягом 1801—1811 рр. були вивезені з Греції тодішнім британським послом в Османській імперії Томасом Брюсом, лордом Елґіном. Нині зберігається у Британському музеї в Лондоні.

23 «Вільна Франція» («La France libre») — рух за визволення Франції з-під німецької окупації та від режиму Віші. Заснований 7 серпня 1940 року генералом Шарлем де Ґоллем за підтримки британського уряду.

24 Ленд-ліз — програма допомоги, частково безкоштовної, з боку США союзникам під час Другої світової війни, зокрема технікою, боєприпасами та продовольством.

25 «Liberty» — тип американського вантажного судна, яке вперше було побудоване за конвеєрною схемою з модульних блоків. Таким чином вдалося рекордно скоротити строк будівництва транспортного корабля з 3—6 місяців до 9—14 діб.

26 День Д (D-Day) — у широкому значенні — день початку військової операції. Тут ужито на позначення 6 червня 1944 року — дати висадки союзних військ на берегах французької Нормандії.

Розділ 3

Дикий слон

Мабуть, справедливо сказати, що сучасні молоді амбітні торі, особливо чоловіки, вважають Вінстона Черчилля своїм певного роду божеством. Можливо, і в спальнях цих чесних хлопців у юні літа на стінах висіли плакати з Черчиллем у смугастому костюмі з томмі-ґаном27 у руках або той, де він нібито гунам28 показує два пальці — свій знак перемоги.

Вступивши до університетів, вони долучаються до Cпільнот імені Черчилля чи Обідніх клубів Черчилля, що зустрічаються в Черчиллевих залах. З їхніх стін його портрет похмуро стежить за їхньою розбавленою портвейном балаканиною. Можливо, вони навіть носять метелики в горошок.

Коли ж вони приходять до парламенту, то перед виступами побожно водять пальцями по носаку бронзового черевика його статуї у вестибюлі Вестмінстерського палацу — сподіваючись отримати якийсь духовний заряд. Ну а коли свого часу обіймають прем’єрську посаду від торі й потрапляють у глухий кут (неминуче), то, виголошуючи в Клубі Святого Стефана зухвалі промови, постають перед об’єктивами фотокамер у подобі свого давнього військового лідера, як на старих фотокартках, — розпашілі, нахмурені, з випнутими щелепами, чванливо вичитуючи наступників.

Торі вельми ревниво ставляться до своєї спорідненості з Черчиллем. Це питання тавра, політичного права власності. У них до нього такі самі почуття, як у жителів Парми до свого formaggio parmigiano29.

Він їхній найкращий сир, їхнє найцінніше багатство, автор переможного хет-трику у фіналі чемпіонату світу — найвеличніший із капітанів команди торі. З огляду на це часом мені цікаво, чи людям взагалі повною мірою відомо, з якою ж підозрою та сумнівом його вітали торі, коли в 1940 році він став прем’єр-міністром, — з якою отрутою спльовували його ім’я.

Щоб керувати своєю країною в часи війни, Черчилль мусив командувати не лише мюнхенськими «агентами» з їхніми кислими мінами — Галіфаксом та Чемберленом, — а й сотнями торі, які звикли вважати його опортуністом, перекинчиком, хвалькуватим та егоїстичним поганцем, грубіяном і негідником, а завдяки кільком засвідченим випадкам — і взагалі п’яницею.

Ми пам’ятаємо, як 13 травня 1940 року вони вітали Чемберлена й тільки перешіптувались, коли Черчилль уперше ввійшов до Палати громад у ролі прем’єра (і коли він вийшов, його аж трусило: «Нічого. Це ненадовго»). Ворожість вони зберегли. Зі свого місця в парламентській галереї для преси Пауль Айнціґ, кореспондент «Файненшл Ньюс», мав змогу гарно розгледіти торі й помічав неприязнь, яка, мов туман, нависала в них над головами.

Із записів Айнціґа відомо, що принаймні протягом двох місяців відтоді, як Черчилль обійняв посаду, парламентарі торі просто сиділи в «похмурій тиші» під час його промов, ба навіть після виголошення деяких із тих, що увійшли в історію. У лавах лейбористів лунали вигуки схвалення, натомість торі все ще плели змови щодо того, як його позбутись. Десь 13 травня Вільям Спенс, голова Комітету «задньолавочників»30 торі 1922-го, повідомив, що три чверті їхніх членів воліли б розпрощатись із Черчиллем та повернути Чемберлена.

Приблизно тим самим часом датується і лист Ненсі Даґдейл, дружини члена фракції Чемберлена, де підсумовано той критичний настрій. Своєму чоловікові Томмі Даґдейлу, який на той момент служив у збройних силах, вона писала:

Як ти вже знаєш, до В. Ч. вони ставляться з цілковитою недовірою і просто не терплять його вихваляння на радіо. В. Ч. й справді є англійською подобою Ґерінґа — сповнений жаги крові й бліцкриґу; роздутий від свого его і переїдання; жилами його тече те саме віроломство, підгодоване геройськістю й гарячковістю. Навіть не можу тобі описати, наскільки це мене пригнічує.

На думку тих порядних людей, черчиллівці були всього лише зграєю «гангстерів». Таких, як Боб Бутбі, бісексуальний зверхній член парламенту, а згодом товариш братів-близнюків Крей31; Брендан Брекен, рудоволосий ірландський фантазер, а згодом власник «Файненшл Таймс»; Макс Бівербрук, вельми ненадійний власник видавничої групи «Експрес»: усі разом — банда зрадливих, самозакоханих «модників» на чолі з «диким слоном». Вони докірливо осуджували Черчиллеву пристрасть до алкоголю. Старший державний службовець Моріс Генкі, помітно сіпаючи носом, говорив: «Краще б йому не скидатись на того, хто добряче напідпитку».

Але не схвалювали цього не через прискіпливість до непоміркованого вживання алкоголю, а радше через задоволення морально осудити Черчилля.

Деяким із найбільш злісних античерчиллівців вдалось досягти значних успіхів у кар’єрі. Реб Батлер, наприклад, міг стати прем’єр-міністром, якби в 1960-х його не «підрізав» Гарольд Макміллан. У 1940 році він був молодшим міністром і стійко підтримував політику примирення. Ось що він начебто казав про підвищення Черчилля: «Славну і непорочну традицію англійської політики продано найбільшому авантюристу сучасної політичної історії, — такими, подейкують, були його слова. — Поступитися Вінстону і його потолочі — катастрофа, якої можна було уникнути…» Він казав, що