Читати книгу - "Мій коханий хірург, Інна Романова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
З Вірою ми намагалися не перетинатися наскільки можна, спілкуючись виключно про розподіл роботи.
Я почала робити ранковий обхід та знайомитися з пацієнтами відділення.
Більшість з них готувалася до операції, деякі вже лежали на відновленні.
- Доброго дня, Катерино Іванівно! - я сердечно привіталася зі своєю знайомою.
- Насточко, ти вибач, що я тебе висмикнула з відділення швидкої допомоги, егоїстично, зізнаюся, але сподобалася ти мені дуже, дівчино.
- Нічого страшного, яка різниця де працювати? – поспішила заспокоїти пацієнтку. Навпаки, тут я ближче до свого Завгороднього, мені тільки залишається подякувати жінці, але я ж такого їй не скажу. - Давайте подивимося як ваші справи - я зазирнула в мед карту, щоб перевірити, які аналізи треба виконати та ліки прийняти.
- Ну Слава Богу, що не ображаєшся, добра ти дуже. Уявляєш, мій син як тільки дізнався, що я в лікарні, відразу до мене примчав, дуже за мене переживає, просив все-таки зробити операцію і я наважилася! – я побачила щастя в очах жінки, насправді вона була готова боротися за себе, просто всім нам потрібна підтримка близьких та рідних людей.
- Яка ви розумничка, Катерино Іванівно! Ви все правильно вирішили, вірю, що операція пройде успішно! Дайте, будь ласка, руку, нам треба взяти кров для нових аналізів.
- Звичайно-звичайно.
Закінчивши маніпуляції із цією пацієнткою, зайшла до наступної палати. І зіткнулася з дуже сумним, я сказала б, безнадійним поглядом хлопця, зовсім юного, років 18.
- Доброго ранку, я Настя, як Ваші справи? - привіталася з пацієнтом і подивилася в мед карту, щоб дізнатися заплановані лікарем маніпуляції. - Вам сьогодні треба зробити ряд аналізів і тестів для підготовки до операції. Дайте свою руку, – попросила я.
Він мовчки простяг мені руку і відвернувся.
Я взяла кров, заклеїла ранку лейкопластирем і поправляючи сорочку, звернула увагу на легкі подряпини вен біля зап'ястя.
- Зараз ми з вами сходимо на мрт голови, підготуйтеся, будь ласка, я прийду через 5 хвилин, тільки повідомлю діагностичну лабораторію.
Хлопець, Григорій, так його звали, ніяк не відреагував на мої слова, просто продовжував лежати.
Він дуже пригнічений і апатичний, його стан викликав у мене занепокоєння.
Я швидко зателефонувала, повідомила, що ми йдемо і повернулася до нього. Гриша стояв одягнений у лікарняну піжаму і чекав мене.
- Ну що, пішли? - посміхнулася йому і взяла під руку, допомагаючи йти. - Григорію, я тут новенька, перший день сьогодні, давно Ви тут лежите?
- 10 днів, - вперше хлопчина зі мною заговорив, його голос був низьким, дуже мужнім і не в'язався із зовнішнім виглядом, зростом він був високим, але дуже худим, аж занадто.
- А я в лікарні всього 3,5 місяці працюю, раніше у відділенні невідкладної допомоги була, – щебетала всю дорогу, намагаючись розговорити юнака, посміхалася, розповідала історії з університету.
- А я не навчався в універі…- отримала ще одну фразу з його вуст. - Весь час хворію, це вже третій рецидив.
Після МРТ ми разом сиділи у коридорі та розмовляли.
Хлопець із багатої сім'ї, йому 18 і він 5 років бореться із раком головного мозку, це його третя операція. У нього немає друзів, жодного разу не ходив на побачення і постійно їздить по лікарнях – то на операції, то на хіміотерапію, потім місяці відновлення.
Дуже сумно...
І найстрашніше, мені здалося, що він здався...
У якійсь його фразі я почула, не прямо, між рядків, що до завтрашньої операції його вже не буде.
Провела Грицька в палату і задумалася... Що в таких ситуаціях треба робити?
- Євгене Адамовичу, – постукала у двері до завідувача. – Можна до Вас на хвилинку? - чоловік ствердно кивнув, запрошуючи до себе.
У кабінеті також був Завгородній, всюди розкладені знімки МРТ, я перервала бурхливу дискусію.
- Що ти хотіла? - завідувач завідувач.
- Мене непокоїть стан Войтовича Григорія з 5 палати, - почала я. - Мені здається, що сьогодні вночі він планує суїцид.
Чоловіки навіть скочили з місць від такої інформації.
- Звідки ти знаєш? Він тобі сказав? – різко запитав Роман
- Не прямо, ми з ним майже годину розмовляли і мені здалося, що для нього завтра не настане… - я нервувала, на мене напружено дивилися шановні лікарі, але не могла я промовчати, це було б на моїй совісті на все життя.
- Що саме тебе насторожило? Які фрази чи дії? – Завгородній підійшов дуже близько, втручаючись у мою особисту зону, але я не відштовхнула його, просто глянула у вічі.
- Романе, не можу сказати конкретно, але моя інтуїція кричить про те, що сьогодні вночі він покінчить життя самогубством. Це пронизано в його кожному слові, приреченість, порожнеча і могильний спокій… – ми деякий час стояли, стикаючись руками, і дивилися один одному в очі, ніби вели невербальний діалог. Я всіма фібрами душі передавала моє переживання, сподіваюся, вони дісталися його.
- Добре, дякую за Ваші висновки. Я так розумію, конкретних доказів теорії немає, правильно? – перервав наш гіпнотичний транс завідувач відділу.
- Так… - різко відсунулася від Завгороднього і попрямувала до виходу із кабінету. - Дякую, що вислухали.
Роман Завгородній
Слова медсестри не давали мені спокою.
Цей Гриша і справді виглядає трохи пригнобленим і надто спокійним, як для людини перед складною операцією. Ось! Саме його спокій мене насторожував.
Ну і переживання Насті, чомусь я їй повірив.
Мій робочий день закінчився дві години тому, я ще сидів у кабінеті та вивчав знімки, готуючись до завтрашньої операції.
Перед виходом додому вирішив ще раз заглянути до Войтовича.
Його там не було.
Всі пазли зійшлися в моїй голові, і я побіг на дах.
Там побачив хлопця, що стоїть над прірвою і Настю, що плакала.
- Гришо, - просила вона, простягаючи йому руку. - Візьми мене за руку, прошу тебе! Навіщо ти так? Ти мені дуже сподобався, давай сходимо на побачення після операції, прошу тебе! - чому від її слів мені стало неприємно? - Скільки ще всього тобі належить здійснити захоплюючого і прекрасного в майбутньому, не здавайся! - продовжувала дівчина, сльози лилися по її щоках, видно було, що хлопець ловить кожне її слова.
Я повільно підійшов з іншого боку, акуратно наблизився та схопив пацієнта, відштовхуючи від краю даху.
Він кричав, виривався, вив, але я його міцно тримав.
Якоїсь миті він все ж таки вирвався і почав мене бити, відчайдушно, з усієї сили. Я просто відбивав його удари, нехай випустить усі свої негативні емоції, накопичені місяцями відчаю та болю.
Не додивився і один удар полетів у ніс Насті, що підійшла близько.
Вперше за весь час я розлютився на хлопця, як наважився вдарити медсестричку.
Він теж зупинився і підбіг до Насті, яка була вже у крові.
Ну, як же так можна було підлізти? Що за дурочка?
І ми з Гришком удвох сфокусувалися на наданні допомоги горе-медсестрі, забувши про суїцид.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мій коханий хірург, Інна Романова», після закриття браузера.