Читати книгу - "Недоступна примха, Ксана Рейлі"

Ми довгий час сиділи обоє мовчки. Давид лежав на лавці, а я навіть не дивилася у його сторону. Здається, вже пройшло декілька годин. Зовсім не хотілося тут ночувати з цим хлопцем. 

— Мені досі здається, що це якась підстава, — тихо буркнула я.

— Ти думаєш, що це я все підлаштував? — спитав хлопець і піднявся з лавки.

— Не виключаю цього.

— По-твоєму, навіщо мені це?

— Ти краще скажи.

— Валентино, ти себе переоцінюєш, — сказав хлопець і почав щось шукати у своєму рюкзаку.

— Тобто? — перепитала я.

— Ти не така особлива, щоб я за тобою бігав, а тим більше вишукував моменти, аби залишитися з тобою наодинці. Це смішно!

— Тоді посмійся.

— Ха-ха! — сказав хлопець і закотив очі. Він простягнув мені якийсь батончик. — Будеш?

Я похитала головою, заперечуючи. Потім сіла зручніше, зігнувши коліна й обійняла їх руками. Яка ж тупа ситуація! Давид раптом сів біля мене і знову простягнув мені той батончик. Я все ж взяла його, бо справді хотіла їсти. Щоб не виглядати жадною, я розламала його навпіл і віддала половинку Давидові.

— Як думаєш, ми тут надовго застрягли? — спитала я.

— Не знаю, але думаю, що так.

— Дядько з тіткою точно будуть хвилюватися, а я ще й попередити їх не можу.

— Ти з ними живеш? — поцікавився хлопець.

— Так, — я кивнула. — Тому й погодилася долучитися до студентської ради, бо мене Віталій Степанович попросив. Якби я не жила в них, то б відмовилася.

— Зрозуміло.

— Чула, що тепер ще й Аліса буде.

— Так, Віталік запропонував її кандидатуру, бо Каміла не встигає усім займатися. Їй потрібна допомога.

— А Каміла, — почала я та уважно глянула на Давида, — це твоя дівчина?

Хлопець поклав руки собі на коліна, а головою сперся до дверей. Він дивився у якусь точку на стіні та деякий час мовчав.

— Так, моя дівчина, — відповів Давид. — А що таке?

— Цікаво, чи вона здогадується про твоє захоплення клубами та іншими дівчатами?

Хлопець раптом засміявся, а тоді глянув на мене. Я ж трохи напружилася, бо мені не дуже подобався його погляд.

— Хочеш їй розповісти про це? Вона тобі не повірить.

— Звісно, але ж ми з тобою знаємо, що це правда. У мене інколи таке враження, що у тобі ховається дві людини.

— У тобі теж, — сказав Давид. — Твоя поява тут дуже дивна, а ще мені здається, що ти щось приховуєш. Я обов'язково дізнаюся це. Валентино, хто ти насправді?

Я декілька секунд мовчки дивилася на нього. Так, мені б хотілося розповісти комусь про своє минуле та про те, що мене турбує. Але точно не Давидові. Він стовідсотково використає це проти мене. Цей хлопець теж має свої скелети. Йому хочеться дізнатися мою правду, а я зроблю усе, щоб він цього не дізнався. Раптом я почула тихі кроки, що постійно наближалися.

— Ти теж це чуєш? — спитала я у Давида, а він кивнув.

— Мабуть, це охоронець, — сказав хлопець і різко піднявся. Він голосно постукав по дверях. — Головне, щоб дядько Петро нас почув.

— Тут хтось є? — заговорив чоловічий голос за дверима.

— Так-так! — крикнула я. — Ми тут! Відчиніть, будь ласка.

— Зараз відчиню. Лише ключ візьму.

Я полегшено видихнула та усміхнулася. Бог почув мої молитви. Швидко схопила сумку, а Давид взяв свій рюкзак. Вже через декілька хвилин охоронець відчинив двері.

— Що ви тут робите? — здивовано спитав він.

— Ви нас зачинили, — відповіла я, — а ми не могли ніяк вибратися звідси.

— Але ж тут ніколи не було так пізно студентів.

— Ми обговорювали деякі організаційні питання, а лише ця аудиторія була вільною, — сказав Давид. — Дивно, що ви вирішили зачинити її, не перевіривши.

— Не говоріть тільки директору, гаразд? — попросив охоронець.

— Не будемо, — мовила я та ледь усміхнулася йому.

Чоловік виглядав справді стурбованим своїм вчинком. Я помітила в нього на шиї навушники. Давид мав рацію, і він все ж ходить коридорами коледжу з музикою. Тому і не чув нас раніше.

Ми попрямували до виходу, а у мене з'явилося величезне бажання якнайшвидше опинитися вдома. Тільки коли ми вийшли на вулицю, я ледь рота не відкрила. Уже встигло добряче стемніти. Котра зараз година? А головне — як мені добратися додому? Страшно йти звідси пішки одній.

— Ходімо! — сказав Давид і кивнув мені в сторону воріт. — Підвезу тебе.