Читати книгу - "Курилася доріженька, Роман Купчинський"

Не було…

Коли ж підійшов під ґанок, з садка вийшла саме Наталка, трохи задихана і вже без хустки. Вона, як тільки почула голос Петра, спершу притаїлась, а потім швидко — мешти на ноги і поза пасіку хотіла перебігти його. Але тільки рівночасно з ним поспіла.

— Добрий вечір, панно Наталко, — привітався Петро весело.

— Моє поважання! — ледве кивнула головою і, мов ображена королівна, ввійшла на веранду.

Петро зробив таку міну, ніби мовляв: «Не знаю, в чім річ».

— Ви, може, на мене чого злі? — запитався.

Наталка блиснула на нього сердитим оком і відворкнула:

— То так не робиться, пане Зварич.

— Ов, буря і то така дуже офіціальна: «Пане Зварич», — попробував зажартувати Петро, але жарт вислухали тільки стіни салону, бо Наталка зникла вже за дверима канцелярії.

При столі в їдальнім покої були вже всі. Знана з доброти бужанська кава парувала з філіжанок і манила розкішним ароматом. Пані Керницька глянула ще на стіл, чи все в порядку, і просила сідати. Бракувало Петра і Наталки.

Рушила до дверей, щоб ще раз кликати, бо кава вистигне, а всім прецінь відомо, що зимна кава нічого не варта. Але в дверях стрінулася з Петром і відразу напала на нього.

— Де ви подіваєтеся? Я вже дівку посилала і сама кликала, а вас ні ду-ду!..

— По городі ходив трохи, — відповів Зварич. А побачивши, що другими дверми входить Наталка, додав голосніше: — Малини збирав, такі гарні там ще є!..

Наталка навіть не зволила подивитись у його сторону. Паніматка здивувалась трохи поведенням Наталки.

— А ти віталася вже з паном Петром?!

— Так, ми вже бачились…коло веранди! — сказав весело Зварич і глипнув на Наталку.

Вона ж сиділа мовчки, вп’яливши зір у булку та мішаючи каву без цукру. Горішня губа видулась, а храпки в носі нервово розширялись.

«Недобра на мене! — подумав з любістю Петро. — Треба буде перепрошувати».

На згадку перепросин йому аж серце живіше забилося… Вже кілька разів мусив перепрошувати її. Раз — як кидалися снігом і він її отим срібним пухом закидав геть, що й носа не було видно. Ще як був у семім класі. Вона мало не плакала тоді… Другий раз — як застукав її на вишні, а вона, заскочена і засоромлена, шугнула з гілля на землю. Але образа заключалась не в тім. Спускаючись уділ, зачепила спідничкою за сучок і одно — що роздерла її, друге — що хвильку мала її цілу під бородою. Наталка образилася страшенно, хоч Петро присягався, що не тільки не думав її страшити, але й нічогісінько не бачив. Третій раз образа фактично мала підставу. Минулого року під час ферій були разом у сусіднього священика на іменинах. Наталка сиділа на цензурі і була за книжку. Він тоді сказав про неї, що обкладинка гарна, але зміст не цікавий. Наталка якраз вибрала той висказ і потім смертельно була ображена, хоч завсіди каже, що в забаві не сміє бути жодних образ.

Кожний раз, коли тільки вона надулася — справедливо чи ні,— він старався вдобрухати її. Яка вона тоді симпатична, коли нібито ще гнівається, а вже куточки уст тремтять легеньким усміхом!.. Сині очі, прикриті темними віями, спершу тільки жмуряться гнівливо і неприєднано. Але згодом повіки розхилюються, а брови в кутках підносяться догори, а напіввідслонені очі подивляться кудись у далечінь так якось дивно, що на душі в нього тоді радісно, як у маєвий ранок.

Минулого року за цю нещасну цензуру спеціально перепросини вдалися.

— Панно Наталко, — говорив їй потім Петро, — адже я вас не хотів образити!..

— «Дурна гуска без змісту» — то ви вважаєте за комплімент?

— Але ж я так не казав!..

— Але думали. Зрештою, може, маєте рацію. От собі попадянка, що ледве Львів бачила.

— І я також попович, і також поза Львовом далеко не був. А сказав вам от так, щоби щось сказати. Не гнівайтеся на мене, бігме, я про вас так не думаю.

Не знати, як воно сталося, але при тім узяв Петро її за руку, і, хоч не сказав більше ні слова, образа дуже швидко зникла. Наталка, щоправда, вирвала руку, але він донині не певний чому. Чи засоромлена його сміливістю, чи перестрашена Настунькою, що йшла попри них до городу. З тієї пори ще частіше, як досі, ловив її погляд на собі або ловив себе, що поглядом блукає по ній!

Нині також треба буде перепрошувати Наталку. Тільки що нинішня його провина трошки інакша від усіх попередніх. Виразно чув, що погано поступив, і сам встидався перед собою, хоч хто знає, як би зробив удруге, коли б ще раз йому таке трапилося.

Весь час підвечірку сидів тихенько, крадькома зиркаючи на Наталку. Вона ж ні разу не піднесла на нього очей, а віддуті губи зраджували сердитість.

В розмові участи не брав, хіба що запитаний про новини в Золочеві. Отець Еміліян, не скінчивши про еспанських жидів, знову вернув до теперішніх подій та доказував Городюкові, що Росія не буде тепер вести війни, бо ослаблена війною з Японією.

— Ослаблена чи ні, але війну провадити може, — перечив Городюк. — Росія не є панею своєї волі. Що накаже Англія чи Франція, те вона мусить зробити.

— Господине, ви помиляєтесь. Не так-то вже з Росією зле. Там також є якісь політики, дипломати, державні мужі.

— Не перечу, але вони всі слухають наказів з Парижа чи Лондона.

— Така держава мала б бути іграшкою? Таж то кольос!

Слово «кольос» отець Еміліян вимовив з такою гордістю, що не міг не схвилювати Городюка.

— Кольос, але на глиняних ногах! — відповів він утертою фразою всіх публіцистів, не прихильних Росії.

В отця Еміліяна почервоніла шия — знак, що був поденервований.

— Всі ви, «м’які», таке говорите, а самі не вірите в те. Росія може і потрафить ще багато, а в тій країні просто кінця нема.

— Кінця нема, але злодійствам та лайдацтвам і ошуканствам, — додав твердо «м’який» Городюк. — Тюрма народів та ціла ваша Росія! Не те що тут в Австрії, де конституція, де рівні права для всіх, і якби не перешкоди з боку поляків…

— А бачите, — перебив о. Еміліян, — власне, ті перешкоди. Чому витягаєте тільки хиби Росії, а не берете під увагу інших держав?

— Так, але ми все-таки маємо і школи, і свободу зборів, і свободу слова, і право вживати своєї мови…

— Там наш нарід має також свої школи і вживає своєї мови.

— Де?!

— В Росії.

— Яким чудом? Адже там