Читати книгу - "Донька пастора"

class="p1">Тут остання надія Дороті згасла. Коли тато починав говорити про свого кузена Тома і все те, що сталося, «коли він жив в Оксфорді», з ним було марно розмовляти. Це означало, що він уже поринув у своє золоте минуле, де навіть не існувало таких примітивних речей, як рахунки м’ясника. Іноді він так надовго переносився у країну своїх спогадів, що геть забував, що наразі був усього лише збіднілим сільським пастором, а не юнаком, чия родина володіла маєтками та не мусила рахувати грошей. Саме ця аристократична манера поведінки пасувала йому найприродніше. І звісно, поки він жив у комфорті вигаданого світу, Дороті доводилося відбиватися від крамарів і вигадувати, як зробити так, щоб баранячої ноги їм вистачило від неділі до середи. Але вона знала, що далі сперечатися з батьком даремно. Закінчиться все тим, що він розлютиться. Тож Дороті підвелася і почала прибирати зі столу.

— Ви абсолютно впевнені, що не можете дати мені грошей, тату? — спитала вона востаннє, вже стоячи у дверях з тацею в руках.

Пастор, вдивляючись у далечінь й огорнутий затишною хмаркою диму, її не почув. Мабуть, думав про свої золоті оксфордські дні. Дороті вийшла з кімнати, почуваючись такою нещасною, що ледь не плакала. Проблему боргів знову відклали у довгу шухляду, як це робилося тисячу разів раніше, без жодної надії на вирішення.

3

Дороті, не крутячи педалей, дозволила своєму старенькому велосипедові з прикріпленим до керма плетеним кошиком вільно котитися униз схилом, поки сама намагалася подумки підрахувати, на що вистачить трьох фунтів дев’ятнадцяти шилінгів і чотирьох пенні — увесь її грошовий запас до кінця кварталу.

Вона спробувала пройтися по списку того, що потрібне на кухні. Та зрештою, чого на кухні тільки не потрібно? Чай, кава, мило, сірники, свічки, цукор, сочевиця, дрова, сода, олива для ламп, вакса, маргарин, розпушувач тіста — здавалося, не було нічого, що б у них не закінчувалося. І щохвилини Дороті пригадувала все нову статтю витрат. От, наприклад, рахунок з пральні, вугілля теж залишилося зовсім мало, а ще треба десь роздобути рибу на п’ятницю. Пастор був «упертим» щодо риби. Якщо коротко, його влаштовували лише дорожчі сорти, і відмовлявся їсти тріску, мерланг, кільку, скати, оселедець чи кіпер.

Тим часом треба було щось вигадати із сьогоднішнім обідом, чи то пак ланчем. (Дороті старалася дослухатися до батькових зауважень і, коли не забувала, називала полудневу трапезу «ланчем». З другого боку, вечірній прийом їжі інакше як «вечерею» точно не назвеш, отож і виходило, що такої штуки, як «обід», у пастораті взагалі не було.) «Краще приготувати на ланч омлет», — вирішила Дороті. Вона не сміла знову йти до Каргілла. Хоча, татові точно не сподобається, якщо у них буде омлет на ланч, а потім яєчня-бовтанка на вечерю. Востаннє, коли у них двічі на день були яйця, він саркастично поцікавився: «Ти що, завела курячу ферму, Дороті?» А на завтра можна купити два фунти сосисок у «Зі всього світу», і це вирішить м’ясне питання, принаймні на один день.

Над нею важким тягарем нависали решта тридцять дев’ять днів, на які у Дороті залишалося всього лише три фунти дев’ятнадцять шилінгів і чотири пенні, і Дороті захлиснула хвиля жалю до самої себе, який вона, одначе, тут же притлумила. «Це що таке, Дороті? Не смій скиглити! Усе якось вирішиться, довіртеся Богові. Матвій, 6:25[23]. Бог подасть». Та чи ж справді подасть? Дороті зняла праву руку з керма і вже почала намацувати шпильку зі скляною голівкою, але богохульна думка розвіялася. Цієї миті Дороті побачила похмуре розпашіле обличчя Проггетта, який ввічливо, але настирливо махав їй з узбіччя.

Дороті зупинилася і злізла з велосипеда.

— Пробачте, міс, — сказав Проггетт. — Я хотів з вами поговорити, міс... серйозно поговорити.

Дороті подумки зітхнула. Коли Проггетт хотів з вами «серйозно» поговорити, ви вже знали, про що саме йтиметься: найімовірніше, він хоче повідомити вам якісь жахливі новини про аварійний стан церкви. Проггетт був непривітним, але добросовісним чоловіком і по-своєму дуже побожним. Не надто багатий на розум, щоб глибоко збагнути постулати віри, він демонстрував свою набожність тим, що особливо ревно піклувався про стан церковних будівель. Давним-давно він для себе вирішив, що Церкву Христову для нього уособлюватимуть стіни, дах і дзвіниця храму Святого Ательстана у Кнайп-Гілл, а тому взяв за звичку робити регулярні обходи всередині та довкола храму, з прикрістю зауважуючи всі недоліки: тут камінь відколовся, там шашіль балку геть поточив, — а потому, звісно, приходив діймати Дороті вимогами провести різноманітні ремонтні роботи, які б обійшлися їм у захмарні суми.

— Що таке, Проггетте? — спитала Дороті.

— Міс, це все ті... — тут Проггетт видав дивний незрозумілий звук, не зовсім слово, а радше привид слова, сформований одними губами. Здається, воно починалося на літеру «ч». Проггетт був одним із тих чоловіків, у котрих лайка завжди готова зірватися з вуст, але їм якимось дивом останньої миті вдається проковтнути прокляття, перш ніж воно прорветься крізь захисну браму зубів. — Це все ті дзвони, міс, — продовжив він, із зусиллям позбувшись слова на літеру «ч». — Дзвони у церковній дзвіниці. Через них підлога у дзвіниці просідає, та так, що страшно дивитися. Скоро вони, чого доброго, попадають нам на голови. Я піднімався на дзвіницю нині зранку і, вірите чи ні, тут же, мов підстрелений, помчав донизу, коли побачив, як під ними гнеться підлога. От-от провалиться.

На дзвони Проггетт приходив поскаржитися не рідше одного разу на два тижні. Вони вже три роки лежали на підлозі у дзвіниці, тому що за те, аби їх повісити назад або ж кудись вивезти, потрібно було заплатити двадцять п’ять фунтів — запросто могло б бути й двадцять п’ять тисяч, у Дороті було стільки ж шансів ними розжитися. Проггетт майже не перебільшував, коли говорив про ті дзвони. Якщо не цього року, то наступного вони вже точно проламають підлогу дзвіниці і впадуть на паперть. І, як Проггетт не втомлювався її лякати, це неодмінно станеться недільного ранку, коли вся парафія зійдеться на богослужіння.

Дороті знову зітхнула. Їй ніколи не вдавалося надовго забути про ті трикляті дзвони; іноді їй навіть снилося, як вони падають їм на голови. У церкві завжди траплялася як не одна біда, то інша. Якщо не дзвіниця, то дах чи стіни; то лавка зламалася, а за ремонт столяр править десять шилінгів; то треба закупити сім збірників