Читати книгу - "Ігри Патріотів, Редгрейн Лебовскі"

– У тебе все одно її немає, тож розслабся, – сказав Патрік, пильно вдивляючись у жінку. Його погляд ожив, і в ньому промайнув пустотливий вогник, який свідчив про народження якоїсь ідеї.

– За твою немиту голову навряд чи хтось заплатить, тому прийдемо по тебе, лише коли дуже сильно накосячиш, – сказала Софі. Ставши навшпиньки, вона покрутила головою, шукаючи поглядом горбаня. Побачивши його спину в натовпі, вона задоволено хмикнула – він не помітив їхньої відсутності і в тому ж темпі рухався далі, у бік таверни.

– Назовись, – тим часом звелів Патрік відьмі.

– Шибон.

– Так от… Шибон, ми декого шукаємо. Рудий такий чолов’яга з поверхні, звати Томас Джоел. Подейкують, він заліг у «Трьохголовому псі». Може, ти щось знаєш? Раптом, чула або бачила щось?

Вона окинула мисливців недовірливим поглядом.

– Я не зобов’язана допомагати головорізам.

– Ну, тоді і мене нічого не зупиняє, – Софі провела пальцем по лезу кинджалу.

– Не філонь, стара! Спочатку вислухай, – невдоволено буркнув Патрік. – Є справа, і якщо зараз ти допоможеш, твоя голова залишиться на плечах до кінця твоїх днів. Даю слово.

Софі знову підвелась навшпиньки, але тепер Юлія й слід простиг.

Шибон зміряла поглядом співбесідника і задумалась. Блефує? Не схоже. Можливо, вдасться вигідно сторгуватися.

– Слова – порожній звук, мисливцю, – вона підкотила рукав сукні до ліктя, простягнувши тонку безколірну руку, – «чорну мітку» і тоді домовились.

«Чорна мітка» або, іншими словами, знак мисливців за головами – так вони мітили своїх найкращих інформаторів на випадок, якщо комусь з Ліги захочеться тих прикінчити. У кожного мисливця вона була випалена на спині, між лопатками. Ідеально виконати візерунок тавра Ліги могли тільки ті, хто безпосередньо туди входили. Спробуй Шибон це зробити самостійно – її фальшивку викриють за лічені секунди, і це вже точно буде коштувати їй життя.

– А не завелика ціна? – Софі запитально вигнула брову.

– Хлопець говорив про якусь справу. Я так розумію, для вас це дуже важливо.

– Спочатку викладай все, що знаєш про Томаса, – у Патріка почав вриватися терпець.

– Гаразд, нехай буде по твоєму. – Зітхнувши, Шибон неохоче кивнула. – Чоловік, якого ви шукаєте, справді був тут. Він все цікавився легендами про Майстрів та Іграми Патріотів. Чула, у вас нагорі люблять розважитися з нечистю... І навіть платять великі гроші за це.

Патрік спохмурнів.

– Майстри? – запитав він, але жінка, проігнорувавши питання, продовжила:

– Куди він подівся, я не бачила. Знаю лише, що у таверну, куди ви йдете, ніхто вже дуже довго не заходить, окрім горбатого.

– Таверну? Ми нічого не казали тобі про таверну! – спалахнула Софі. Хвиля жару пройшла по тілу, серце забилось вдвічі швидше. – Не смій лізти мені в голову, ти брудна…

Вона не змогла договорити. Патрік лагідно поклав руку їй на плече, ставши між нею і Шибон. Схопивши відьму за руку, він взявся виводити лезом мітку. Шибон зачаровано спостерігала за точними рухами мисливця, який

відтворював вигадливий візерунок тавра, вслід за якими на її мармурово-білій шкірі виступали краплі крові.

– Слухай сюди. Якщо ми не вийдемо через двадцять хвилин, ти повинна зробити все, щоб витягнути нас. Тільки тоді я й закінчу мітку. А спробуєш злиняти – я тебе з того світу дістану. Затямила?

Жінка кивнула і, схиливши голову, рушила в прилягаючу вуличку.

«Дожились, тепер наші життя залежать від паршивої відьми» – не втримався від уїдливого коментаря внутрішній голос Софі.

* * *

Юлій чекав їх біля двоповерхової халупи, нервово озираючись довкола.

Стара таверна, здавалося, була зліпленої з першого, що потрапило під руки. Трухляві дошки, з'їдені іржею металеві пластини, де-не-де цілі шматки стін, дивлячись на які, складалося враження, що їх перенесли сюди, відламавши від інших будівель. Здалеку споруду можна було прийняти за величезну купу мотлоху, на яку варто тільки дмухнути, як вона розвалиться до бісової матері.

Над входом висів шматок фанери з незграбним зображенням трьохголового собаки. Роздивившись її, Патрік перевів погляд на Юлія, що застиг з німим питанням.

– Та от, вирішили по магазинах пробігтися, – сказав він, – сам розумієш, Дно – столиця моди, французькі модельєри тихо плачуть.

Горбань насмішки не оцінив:

– Хазяїн Томас чекає вас всередині.

– Краще ми зачекаємо його тут, можеш так і передати, – мовив хлопець. Патрік зібрався тягнути кота за хвіст, забувши, що цей кіт міг з легкістю видерти очі. Зовнішньо він тримався легко і невимушено, нічим не висловлюючи занепокоєння, але Софі знала, що насправді її друг напружений, мов натягнута струна. Їм потрібно було виграти час, щоб відьма встигла придумати, як витягнути їх в разі чого.

Юлій пропустив слова мисливця повз вуха і прочинив двері, жестом запрошуючи увійти.

– Ти з першого разу не зрозумів? Нехай Томас вийде сюди, – повторила Софі.

Її вельми непокоїло те, що вони досі не знають, хто, або що, ховається під каптуром. Та раз вони прийняли його правила – грати доведеться до кінця.

Перезирнувшись, мисливці обережно зробили крок вперед, зазираючи в приміщення. Вікна в таверні були наглухо забиті, тож у темряві годі було щось розгледіти, відчувався тільки задушливий запах крові, поту і цвілі. Патрік вже було відкрив рота, щоб щось сказати, але раптом з глибини таверни долинув гортанний хрип, за яким послідувало тихе булькотіння. Він повторювався знову і знову, нагадуючи важке судорожний дихання. Софі відчула, як волосся на руках стає дибки.

– Томас? – покликала вона, міцніше вхопившись за рукоятку кинджалу.

– Та заходите ви вже! – зненацька гаркнув горбань, спритно схопивши їх обох за барки і грубо заштовхуючи всередину. Очевидно, йому набридло прикидатися переляканим і слабким провідником. Патрік спробував відбиватися, але руки горбаня виявилися надиво сильними.

– А якщо я не хочу? – зашипів мисливець.

– А Юлій і не питає! – прогарчав горбань і закинув їх всередину.

Софі простягнулася на брудній підлозі, поряд з Патріком, вдихнувши пристойну порцію пилюки. Юлій зачинив двері і увімкнув світло. Побачивши те, що виринуло з мороку, у дівчини на спині виступив холодний піт. Довкола них тісним колом тулилося не менше тридцяти осіб – чоловіки і жінки, різного віку, кольору шкіри та тілобудови, всі одягнені в старе, поношене ганчір’я.

У