Читати книгу - "Чому люди тупі? Психологія дурості"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Цю тему — дурості від зайвого мудрування — розвинули великі моралісти доби класицизму від Лабрюєра до Вовенарґа, а також великі сатирики, як-от Свіфт і Вольтер. Але вони цей надмір завжди засуджували і стояли за належне використання розуму, яким природа нагородила нас, щоб гамувати оманливі пориви почуттів. Романтики, навпаки, підносять силу й цінність почуттів і знецінюють холодний розум. Вони не просто піддаються зачаруванню безумства, але й уподібнюють глупство до самого розуму. Кант дотримувався думки, що розум, намагаючись вийти за рамки досвіду, неминуче впадає в ілюзії. Шопенгауер, потім Ніцше перейняли цю ідею, що розум за природою вже є надлишком розуму, а отже, глупством. За словами Жоржа Пікара, «розум сам дурний»[29]. Великі співці дурості XIX століття, і поміж перших — Флобер, підхоплять цю тему. Оме, Бувар і Пекюше, і в їхніх образах — буржуа, дуже раціональні. Але занадто. Бажання в них завжди зрештою переважує розсудливість, хоч останньої їм і не бракує.
У своїй великій книжці «Требник глупства» Ален Роже розвиває цю тему «самовдоволеної розсудливості»: самовдоволений і зарозумілий дурень вважає, що самого розуму досить для всього[30]. Глупота, на його думку, втілює, карикатуризуючи їх, базові принципи логіки: виключення третього, суперечності й тотожності. Дурень хотів би, щоб кожне твердження було правдивим чи облудним («ти мене любиш чи ні?»), він не терпить заперечень («два суперечливих твердження не можуть бути істинними»), і головне, у нього рясніють тавтології («речі є як вони є», «єврей — це єврей»). Флобер і Блуа особливо добре бачили цю глибинну природу буржуазної глупоти, що полюбляє банальності й заяложені істини («усі художники легковажні»). У цьому — марнославство дурня, це самозадоволення тавтології, яка нічого не говорить, бо вона завжди істина. Ми говоримо про тавтологію, тому що вони не кажуть нічого важливого чи значущого, крім нагадування тотожності речей до самих себе: «дурень є дурень», «жінка є жінка», — і переставляння речей, спостереженого Брассансом, «коли вже дурень, то дурень». Тут продукування тавтологій наближається до продукування ахінеї, яка пустомелить, але шириться безсоромно, наповнена сама собою. Вона є також маркою такої форми впертої глупоти, прикладом якої є військова дурість, авторитарна за природою (як співає Ґрем Олрайт: «Вода дійшла нам аж до пояса, а старий дурень каже “Уперед”»).
Доба масової глупоти
Банальності — це загальна думка, думка натовпу, що його романтики протиставляють індивіду, який єдиний здатний, в ім’я мистецтва, протистояти деперсоналізації, утіленій у розсудливості й техніці. Але в XX столітті, а надто в наступному, навіть мистецтво стало глупим і фальшивим, як у кітчі, що є формою докладання дурості до краси, неміччю естетичного судження[31]. Та насамперед глупота перестає бути властивістю окремого типу особистостей, як це було ще в XVII і XVIII століттях, і стає насправді колективною і масовою. Ахінея, що була ендеміком преси, стала пандемією в ЗМІ, інтернеті й соціальних мережах, які поширюють її в таких масованих дозах, що вона зробилась політичною силою. Вона становить частину того, що назвали добою «постправди», яку з більшими підставами можна було б назвати добою ахінеї: продукування такого типу висловлювань і думок, коли більше не дбають про те, щоб переконатися, що говориш правду, цікавить тільки справлене враження. Ахінея водночас дурна, бо вона неконтрольована, і вправна, бо служить політичним і пропагандистським стратегіям.
Якщо корені глупоти й дурості в надлишку розуму, то як можна сподіватися, що сам розум може їм протистояти? Це дилема, на яку наражалися всі мислителі, які, від Ніцше до Гайдеггера й від Сартра до Фуко, звинувачували розум і Просвітництво у створенні масової культури, техніки «урезонювання» і тоталітаризму. Часто вони розв’язували її, вдаючись, як романтики, до ірраціоналізму. Але ліки проти хвороби глупоти не у відмові від розуму. Вони — критичному мисленні, яке усвідомлює свої межі.
Людині властиво помилятися
Жан-Франсуа Марміон, Психолог і головний редактор журналу Cercle Psy
Якщо ви не знайомі з homo economicus, поспішайте познайомитися, поки він іще ворушиться. Аж до кінця століття він був моделлю самодостатності, яка завжди робить вибір відповідно до «сподіваної користі», тобто діючи якнайкраще в своїх інтересах, а надто фінансових. Егоїстичний, раціональний і незмінний. Головний персонаж неокласичної економіки. Це було просто. Це було гарно. Це було неправильно.
Vade retro, economicus!
Навіть поміж психологів довгий час не було згоди щодо цієї моделі. Неважко здогадатися, що психоаналітики, які завжди схильні до пошуків імпульсів, несвідомих мотивацій, тіньового боку особистості, мали підстави виявляти скепсис щодо такого кмітливого й проникливого суб’єкта. Але інші в нього вірили, починаючи з когнітивістів, для яких людська думка функціонує мов комп’ютер, обробляючи інформацію та запускаючи алгоритми.
Деякі моделі 1980-х років (як натуральна логіка Брена чи теорія прагматичних схем міркування Ченга і Голіока) описували нас як операторів формальних правил або ментальних моделей (це випадок теорії ментальних моделей Джонсона-Лерда). Від 1960-х років, однак, інші когнітивісти попсували цю гарну побудову, один з них — Пітер Вейсон зі своєю «задачею вибору».
Перед вами лежать чотири карти. Кожна з них позначена буквою чи цифрою, наприклад Д, Ф, 7 і 5. Завдання: «Які карти вам треба перевернути, щоб перевірити таке правило: якщо з одного боку на карті буква Д, з другого боку там 7?»
Проблему можна розглядати всебічно, але з погляду логіки є тільки одна правильна відповідь: треба перевернути Д і 5. Іншими словами, треба шукати те, що може спростувати правило, а не підтвердити його. Інакше ми втрапляємо в «підтверджувальне упередження». «Ми ж не знали», — скажете ви!
Звісно, 80 % з нас цього не знають і не відчувають щодо цього жодної підказки інтуїції. Ми обманюємось, навіть тоді, коли нас не збивають з пантелику емоції. У цьому немає нічого поганого,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чому люди тупі? Психологія дурості», після закриття браузера.