Читати книгу - "Час кохати, Ерін Кас "

Олександра

Колись я жалілася дівчатам, як боюся ходити до Михайла Костянтиновича на заняття. Раніше він полюбляв викликати до себе усіх, хто погано зрозумів тему. Як наш куратор, він уважно стежить за успіхами кожного студента. Я тоді казала, що у мене ноги трусяться, але зараз відчуття набагато глибші. Я не боюсь, однак у грудях бурлять незнайомі емоції. Від них тіло пронизує тремтіння, яке не вдається вгамувати. Ніби змерзла, хоча холоду не відчуваю. Нащо ляпнула, що потрібна допомога? Наминала б зараз у гуртожитку суп і нервів не знала.

Університет спорожнів, мої невпевнені кроки розносять за собою глухе відлуння. Перед кабінетом кілька секунд подумки себе сварю, а тоді коротко стукаю й відчиняю двері.

— Можна? — сміливість в голосі не спостерігається.

— Заходь…те, — він сидить за столом.

До моєї появи читав якісь документи. Вже без піджака, рукави сорочки закочені, на обох руках тату. Зависаю від цієї сексуальної картини. Так, я згодна з Лізою, він ніби з якоїсь картинки чи обкладинки. А може, працює моделлю?

Що я несу? Хто ж його тоді візьме викладати?

— Передумала? — з безсоромних думок вириває трохи грубий голос.

— Перепрошую? — відчуваю, як до щік приливає фарба.

— Сідай, — киває на стілець біля себе.

Е, ні, так навчання не буде. Мені бажано сісти далі. Біля дверей, наприклад. Щоб не чути його парфуми і не капати слиною на стіл від його вигляду. Хто дозволив викладачам бути такими харизматичними? Я вважаю, що це повинно прописуватись у договорі, як головний пункт.

На жаль, сказати це вголос я не можу, тому сідаю поряд. Все-таки добре, що я в штанах. Чи не добре? У мене часом не роздвоєння особистості через недосипання?

— Я підготував кілька питань, — складає свої документи. — Зараз, — починає шукати.

— Нас чекає нова тема? — зазираю в його папери.

— Ні, це по роботі, — кладе переді мною аркуш. Всі питання на твою тему, — кілька секунд дивиться у вічі.

— А ви… — затинаюсь, — не тільки в нашому університеті працюєте?

— Юридична фірма. А університет… Батько попросив, поки хворіє.

— Зрозуміло, — промовляю здивовано.

— Я викладав тут недовго одразу після навчання. Вчасно зрозумів, що не моє і пішов іншим шляхом.

— Мені здається, у вас гарно виходить, — ляпаю не подумавши. Закрийте мені рота, поки я остаточно не осоромилась.

— Відповідай на питання, — говорить з поблажливою усмішкою.

Втикаюсь очима в питання. Він кладе переді мною ручку, яку я миттю хапаю. У двадцять два я не вмію не тільки говорити з чоловіками, але й думати у їхній присутності. Нащо чіпляюся з питаннями, коли не знаю, як продовжити розмову?

Питання він підготував цікаві, доводиться подумати.

— Така голодна? — питає несподівано.

— Ой, — сама не помітила, що гризу ручку. — Я вам нову куплю.

— Пусте. Каву будеш? У мене вже в очах двоїться, — він встає й потягається, викликаючи у моїй голові нову порцію заборонених думок.

— Угу, — хитаю головою, ніби нерв заклинило. Перелякана, чесне слово.

— Я швидко. Не списуй, — бере телефон і виходить з кабінету, а я так і сиджу, з відкритим ротом та гучним серцебиттям.

Схоже, я підхопила вірус. Лізка так і казала, коли хворіла — підвищена температура і серцебиття. Важке дихання, плутані думки. Точно! Мені краще піти, щоб не заразити Олександра Михайловича. Зараз тільки відповім на питання і піду собі червоненька від сорому. А як я піду, коли кабінет не зачинений?

В сумці починає дзвонити телефон. Швидко дістаю його і зітхаю, побачивши номер Мирона. От уміє він невчасно подзвонити. Прямо має талант зіпсувати момент.

— Привіт. Щось термінове? — питаю нетерпеливо.

— Зайнята? Я гадав, заняття вже закінчилися?

— У тебе невірна інформація, — закочую очі. Невже переписав мій графік занять? Він починає мене лякати.

— Передзвонити?

— Я сама подзвоню, коли буде час. Сьогодні потрібно займатись, — відверто брешу. Ну надто вже його багато у моєму житті, як для простого друга.

— Погано віриться, що ти у своєму щільному графіку студентки, згадаєш про обіцянку, — в голосі образа.

— Мироне… — двері відчиняються, — бувай.

— Вже шукають? — Олександр заходить з двома стаканами і ставить один переді мною. Жбурляю телефон у сумку, невпевнено усміхаючись.

— Дякую. Скільки грошей? — від його здивованого виразу миттєво червонію. Дідько. Я це справді сказала? — Буду винна, — роблю ще гірше, викликаючи на його вустах усмішку.

— Подивимось на твої відповіді, — відпиває каву, нахиляється і, як ні в чому не бувало, починає переглядати мої каракулі. — Ну, все вірно. Чому ж на парі так не працювала? — підіймає на мене очі. У них такий колір, ніби дивишся на океан. Відчуття повної свободи та легкості.

— Заплуталась, — майже шепочу. Від його близькості у вухах починає гудіти. Заборонено близько…

Олександр переводить погляд на мої вуста, а я на автоматі їх облизую. Спекотно. У грудях пече, гарячий клубок опускається вниз.

— Ми завершили, — відводить очі й різко відхиляється. — Будуть питання, звертайся, — починає збиратись.

— Д-дякую, — підскакую зі стільця. Вхопивши в руку стакан, роблю великий ковток кави. Нервую. Що це тільки що було? — Я піду… — розвертаюся, щоб сховати свою ніяковість.

— Тобі до гуртожитку? — питає якось суворо.

— Так. На Вернадського, — додаю розгублено.

— Знаю, — хмикає, накидаючи піджак. — Пішли, підвезу, — також забирає каву, прямуючи до дверей. Щоб ще більше не осоромитися зі своїми тупими питаннями, мовчки йду за ним. Моє серце перекриває звук наших кроків. Просто збожеволіло.

— Ти без верхнього одягу? — запитує на виході.

— В куртці, — різко гальмую.

— Забирай, — стримує усмішку, кивнувши на роздягальню.

— Потримайте, — віддаю йому свою каву і, як мені здається, витончено, прямую по свою куртку.