Читати книгу - "Володарка останньої фортеці, Анна Ліє Кейн"

Закінчивши загортати моє тіло в пишне синє плаття, в якому мені доведеться вийти заміж, ми вирушили до бібліотеки.

Символи нареченої – сині стрічки на руки, намисто, що щільно прилягає до шиї та легку діадему - вирішили надягти перед самою церемонією.

Альба провела мене коридорами й відчинила переді мною масивні двері:

- Прошу, леді.

Я зайшла і ледве встигла придушити захоплене зітхання. Натомість запитала:

- Герцог давав якісь розпорядження щодо мого відвідування бібліотеки?

- Ні, - служниця мотнула головою, від цього руху її баклажанове волосся гарно блиснуло на світлі. - Вам не дозволено входити лише до кабінету та зброївні герцога. По решті приміщень можете переміщатися вільно.

Я мало не застрибала від радості. Швидше відвернулася, щоб сховати тріумфальну усмішку. Напевно, збоку це виглядало як образа на заборону відвідування зброївні, але до залізяк у мене не було ніякого потягу. На відміну від книжок. А їх тут була неймовірна кількість. Я нарахувала двадцять два стелажі у два ряди. Кожен із них висотою в півтора людського зросту, по десять полиць на кожному і все це забито книгами. А на стінах були стенди з картами, сувоями, документами, що сховали під скло. Я повільно йшла вздовж рядів книг, майже невагомо торкаючись кінчиками пальців корінців. Історія, географія, математика, філософія. Здавалося, тут було все. Найдовше я стояла біля розділу з книгами про медицину, поки мене не гукнула Альба:

- Леді, нам час іти.

- Так, - немов у маренні, тихо відповіла я. Мабуть, потерпіти герцога заради всього цього скарбу не така вже й висока плата.

З жалем відвернувшись від рядів книг, я попрямувала за служницею, але зупинилася біля письмового столу. На ньому лежали якісь папери. Розсудивши, що в бібліотеку мені входити можна, тому нічого секретного тут немає, я простягла руку і взяла навмання один з аркушів. Це виявився лист адресований герцогу. Від управителя міста Преар. Мої очі пробігли рядками, виведеними нерівним почерком, немов рука адресанта тремтіла. Повідомлення зводилося до того, що в місті тривають хвилювання та невдоволення через голод і підвищені податки. А ще через те, що перед герцогським весіллям оголосили про збір позасезонної податі.

- Міледі? – пробився до мене голос Альби. Я здригнулася, повільно відклала листа і продовжила шлях до кімнати.

Думала про своє коли дівчина одягала на мене стрічки, намисто з тканини, срібла та дорогоцінного каміння, і діадему. Це все символи Діла: стрічки на зап'ястях з кінцями, що звисають до землі - ознака жіночої покірності. Після обряду чоловік бере жінку саме за ці стрічки на знак того, що тепер він відповідальний за її долю і вестиме її життям. Намисто на шию, що практично закриває її всю, від ключиць і до підборіддя, яке самостійно майже неможливо зняти й при рухах воно доставляє дискомфорт - символ жіночої безпорадності без чоловіка. Після офіційної частини церемонії чоловік знімає з шиї жінки цю прикрасу та перевдягає її їй на ногу, на знак того, що скоро вона понесе та народить дитину. А діадема це вже привілей лише знаті.

Я увійшла до прикрашеної зали під акомпанемент музикантів. Людей справді було небагато, вони сиділи на лавках по обидва боки від мого імпровізованого коридору. Наприкінці килимової доріжки стояв Клемент де Валуа у парадному темно-зеленому камзолі та жрець у сірій сутані.

Я неспішно йшла вперед, з'єднавши руки перед собою на рівні низу живота і тримаючи довгі шовкові стрічки. Намисто на моїй шиї представлялося фірмовим нашийником, ще й із шипами всередину. У ньому неможливо було нормально озирнутися чи опустити голову, навіть під ноги дивитися було незручно. Добре, що килимова доріжка була рівна, без ям, і я незабаром зупинилася навпроти Клементу.

Він легко усміхнувся мені й трохи схилив голову, а я присіла в реверансі. Після цього ми обернулися до жерця і він зачитав нам проповідь про те, що Діл створив чоловіків, а потім для них створив жінку, і так далі так само.

Я не могла б назвати себе невіруючою. У тому сенсі, що на задвірках свідомості в мене завжди вилася думка: а що коли помру, а там і справді біля пісочного годинника життя сидить Діл і підштовхує сонце до виходу на небосхил, а місяць забирає в мішок.

Але я встигла дізнатися про те, що існують інші релігії. У Мілаїрі, наприклад, вірять у Двоєдине, я не до кінця знаю тонкощі, але богів у них два – чоловік та жінка, які доповнюють один одного. На островах пантеон богів загалом налічує близько двох десятків особин.

Для мене було незвично уявляти як це вірити в якогось іншого бога, а не в Діла. Але мій вчитель Енріке стверджував, що так і є: вірять в інше, живуть за іншими законами, думають по іншому, так само як говорять іншими мовами. У мови я вірила, навіть знала Мілаїрську та Джастанську, мову островитян насилу, але розуміла.- Чи берете ви за дружину Резеду-Сандру, чи обіцяєте захищати її та нести відповідальність за її життя, зачати дітей на славу Діла?

- Так, - спокійно й байдуже відповів Клемент. Його вигляд видавав, що герцогу нудно. Мені навіть стало прикро. Моє єдине весілля, а нареченому на мене абсолютно байдуже.

Жрець обернувся до мене:

- Відтепер за твоє життя відповідальний твій чоловік, герцог Клемент де Валуа. Будь для нього вірною, покірною, лагідною дружиною. Бережи вогнище і виховуй його дітей на славу Ділу. Хай зійде на вас його благословення. Наречений, можете зняти з дружини намисто.