Читати книгу - "Кувала Зозуля, Джоан Роулінг"

— Так, звісно,— запевнив Страйк.— І за кілька днів зателефоную, коли зроблю попередню роботу. Гадаю, тоді у мене з’явиться набагато більше питань.

— Гаразд,— мовив Бристоу і нетвердо підвівся на ноги.— Ось моя візитівка. І як вам зручніше, щоб я заплатив?

— Непогано б внести плату за місяць наперед,— сказав Страйк. Придушивши мляві протести сумління і нагадавши

собі, що Бристоу сам запропонував подвійну оплату, він назвав астрономічну суму, і на його велику радість, Бристоу навіть бровою не повів, не спитав, чи приймає він оплату карткою, чи можна прислати готівку пізніше,— просто дістав справжню чекову книжку й ручку.

— Якби, скажімо, чверть можна було дати готівкою...— додав Страйк, випробовуючи своє щастя, і вдруге за ранок був уражений, бо Бристоу відповів:

— Я і сам подумав, може, вам так буде краще...— і на додачу до чека видобув пачку купюр по п’ятдесят фунтів.

Вони вийшли з кабінету рівно в ту мить, коли Робін готувалася увійти зі свіжою кавою для Страйка. Дівчина Бристоу підвелася і згорнула газету з виглядом людини, яку змусили чекати надто довго. Вона була на зріст майже як сам Бристоу, широка, з похмурим обличчям і великими чоловічими руками.

— Отже, ви на це погодилися, так? — спитала вона у Страйка, і в того склалося враження, що він, на її думку, дурить її багатого бойфренда. Ймовірно, так і є.

— Так, Джон мене найняв,— відповів він.

— Ясно,— не надто делікатно кивнула вона.— Гадаю, Джоне, ти задоволений.

Адвокат усміхнувся до неї, а вона зітхнула і поплескала його по руці, як терпляча, але трохи утомлена мати плескає дитину. Джон Бристоу, помахавши на прощання, слідом за своєю дівчиною вийшов з приймальні, і їхні кроки загриміли металевими сходами.

5

Страйк розвернувся до Робін, яка знову сіла за комп’ютер. Його кава стояла в неї на столі поруч з ретельно розкладеними листами.

— Дякую,— сказав він і відпив з чашки.— За записку теж дякую. Чому ви на тимчасовій роботі?

— Ви це до чого? — підозріло спитала Робін.

— Ви грамотно пишете. Швидко все схоплюєте. Ви ініціативна — де ви тільки взяли ці чашки і тацю? Каву, печиво?

— Позичила у містера Крауді.

— В якого-якого містера?

— У містера Крауді, який під нами. Він — графічний дизайнер.

— І він вам отак їх дав?

— Так! — відповіла Робін, ніби обороняючись.— Я собі гадала: коли ми пропонуємо клієнту каву, то її треба таки подати.

Те, що вона сказала «ми», трохи підняло Страйків бойовий дух.

— Ну, такого професіоналізму я ще не зустрічав у тих, кого мені досі надсилала ваша агенція, ото вже повірте. Вибачте, що називав вас Сандрою — так звали останню дівчину, яка тут працювала. Як вас звати насправді?

— Робін.

— Робін,— повторив Страйк.— Це неважко буде запам’ятати.

Він уже хотів був пожартувати про Бетмена і його вірного помічника, але жарт помер, не встигши вихопитися, бо раптом обличчя дівчини стало густо-рожевим. Страйк із запізненням зрозумів, що потрактувати його безневинні слова можна дуже перекрученим чином. Робін розвернула стілець до монітора — так Страйкові було видно лише зарум’янену щоку. Вони обоє на мить збентежено застигли, а приміщення ніби зіщулилося до розмірів телефонної буди.

— Я ненадовго вийду,— сказав Страйк, відставивши каву, якої ледь торкнувся, і боком попрямував до дверей, де зняв з вішака пальто.— Якщо мені подзвонять...

— Містере Страйк, я думаю, вам слід це побачити.

Досі червона, Робін взяла зі стосу листів біля комп’ютера яскраво-рожевий аркуш і такий самий конверт, ретельно вкладені у прозорий файл.

Коли вона простягнула файл Страйку, той помітив у неї на пальці обручку.

— Вас тут погрожують убити,— сказала Робін.

— А, так,— озвався Страйк.— Нема про що хвилюватися. Мені таке щотижня надсилають.

— Але ж...

— То незадоволений колишній клієнт. Трохи той-во. Думає, що цими папірцями вижене мене зі справи.

— Так, звісно, але чи не слід показати це поліції?

— Щоб там посміялися?

— Та це не смішно, це ж погроза смертю! — обурилася Робін, і Страйк збагнув, навіщо вона поклала аркуш разом з конвертом у файл. Його це трохи зворушило.

— Покладіть до інших,— сказав він, вказавши на шафку в кутку.— Якби він мене збирався убити, то вже спробував би. Там десь таких листів за півроку валяється. Ви не проти обороняти цю фортецю самотужки, поки я вийду?

— Впораюся,— відповіла Робін, і Страйка потішила кисла нотка у її голосі й очевидне розчарування через те, що ніхто не зніматиме відбитків з листа з погрозами, розмальованого кошенятами.

— Якщо буду вам потрібний, мій номер є на візитівках у верхній шухляді.

— Гаразд,— відповіла вона, не дивлячись ані на шухляду, ані на Страйка.

— Якщо захочете вийти на обід, не вагайтеся. Десь там у столі є запасний ключ.

— Окей.

— Тоді до зустрічі.

За скляними дверима Страйк спинився на порозі крихітної сирої вбиральні. Йому вже притискало, але він вирішив, що професіоналізм Робін і її знеособлена турбота про його безпеку заслуговують на делікатність із його боку. Вирішивши потерпіти до пабу, Страйк попрямував униз.

Надворі він запалив цигарку, звернув ліворуч, проминув зачинене кафе «12 тактів» і рушив вузьким тротуаром Денмарк-плейсу, повз вітрину з різнокольоровими гітарами та стіни, обклеєні папірцями, що тріпотіли на вітру,— геть від ненастанного торохтіння відбійника.

Обігнувши руїну посеред вулиці, біля підніжжя будівлі «Сентр-Пойнт», Страйк пройшов повз величезну золоту статую Фреді Мерк’юрі навпроти входу до театру «Домініон», на тому боці вулиці. Голова Фреді була нахилена, кулак піднятий — такий собі язичницький бог хаосу.

Над роздовбаною дорогою підносився розцяцькований вікторіанський фасад пабу «Тотенгем», і Страйк, якому чималі грошики приємно обтяжували кишеню, штовхнув двері й опинився у безтурботній вікторіанській атмосфері полірованого різьбленого дерева й мідних оздоб. Перегородки з матового скла, старовинні шкіряні канапи, позолочені дзеркала над баром, херувими, роги достатку — все говорило про

упевнений, упорядкований світ і складало приємний контраст до розгардіяшу на вулиці. Страйк замовив пінту корнволльського пива і з кухлем пішов углиб майже порожнього пабу, де поставив пиво на високий круглий столик під крикливо розписаним скляним склепінням, а звідти рушив просто до чоловічого туалету, де смерділо сечею.

За десять хвилин Страйк, який тепер почувався набагато краще, вже на третину спорожнив свій кухоль, що тільки посилило