Читати книгу - "Подаруй мені ніч, Аврелія Аверлі"

Дівчата переглядаються і приносять мені варіанти. Це не те. Надто гарні для Громовенка. Мій погляд натрапляє на щось блискуче на вішаку. Підходжу ближче та оглядаю сукню. Червона, обліплена сяйливими камінцями. Довгий поділ прикрашає чорний фатин, з якого зроблені рукави. Продавчиня хапає у мене вішак та відкладає вбік.
— Це тогорічна колекція. Навряд чи вам таке підійде.
— Я хочу поміряти, — беру вішак зі сукнею та впевнено йду до примірочної. Одягаю сукню й у дзеркалі милуюся красою. Жодна сорока мене не омине, сподіваюся не зустріну їх на вулиці. Розсуваю шторку й звертаюся до Сірого:
— Беру цю, — він здивовано дивиться, проте киває. Я продовжую давати настанови, — я поїду одразу у цій сукні. Можете принести ножиці, щоб відрізати бірку? Чоловік все оплатить.
— Звісно. Не бажаєте підібрати туфлі?
Я кидаю погляд на свої кросівки. Трохи подерті та підтоптані, проте дуже зручні. Якщо за все платить Лук’ян, то чому і ні? Звісно, потім все викину, не потрібно мені від нього нічого. Навмисно обираю сині туфлі на високих підборах та підошвою. Стою невпевнено, злегка похитуюся, але звикну. Не розумію для чого вигадали такі височезні підбори. Обираю ще маленьку сумочку зеленого яскравого кольору та капронові колготи.
Поки Сірий розплачується за все, я беру ножиці й чаклую над сукнею у примірочній. Відрізаю рукави та поділ. Повністю викидаю фатин і залишаюся у коротенькій червоній атласній сукні. Вона ледь закриває сідниці та оголює верхню частину грудей. Задоволено хмикаю та звертаюся до продавчинь.
— Дівчата, вибачте, у вас не знайдеться якоїсь косметики? Ми не встигаємо відвідати візажиста, а мені хочеться припудритися.
Продавчині одразу приносять мені косметику. Не нова, явно хтось нею користувався. Я щедро наношу блакитні тіні на повіки та малюю губи яскравим червоним кольором. Дивлюся у дзеркало й не можу пригадати кого я собі нагадую. О, згадала! Папуга. Одягнулася протилежно тому, як хотів Лук’ян. Самій соромно у такому вигляді виходити між люди, але чого не зробиш заради помсти Лук’яну. Хочеться, щоб він дав мені спокій. Впевнена, після такого він сам вижене мене додому.
Збираю свій одяг у клунок та виходжу з примірочної. Одразу натрапляю на здивоване обличчя Сірого. Він мовчки оглядає мене та насуплює брови:
— Ти впевнена, що саме так шеф сказав одягнутися?
— Для походу в ресторан саме те.
Виходжу з магазину та зупиняюся біля автомобіля. Сірий відчиняє дверцята і я плюхаюся на сидіння. Їдемо мовчки. Під'їжджаємо до дорогого ресторану, біля якого скупчилося багато людей. Бачу автівку Лук’яна й дуже швидко натрапляю на нього поглядом. Стоїть у строгому сірому костюмі та білій сорочці. Навіть краватку одягнув, наче зібрався на важливу подію. Виходжу з авто та хитким кроком йду до нього. У цьому незручному взутті важко стояти, не те, що йти. Хоч би не впасти. Хоча… можна і впасти. Може тоді Лук’ян зрозуміє, що я не бажаю тут знаходитися. Підходжу до нього і ловлю на собі невдоволений погляд з іскрами злості. Громовенко супить брови, хапає мене за лікоть:
— Ти як одягнулася? Я ж просив щось стримане і довге.
— Тобі не подобається? — награна посмішка спадає з мого обличчя, — це дуже гарна сукня, найкраща з усіх, що там були. Ти не цінуєш те, що я роблю для тебе. Ця сукня, босоніжки, макіяж — все для тебе. Я ж виконала твій наказ.
— Ти це навмисно, так? — Лук’ян свердлить мене злим поглядом.
Мене викрито. Переграла. Треба було вчасно зупинитися. Роблю щенячі очі й сподіваюся, вони врятують мене від гніву Лук’яна:
— Ні. Гарна сукня, не розумію, що тобі не подобається.
— Все, — нахиляється до мене та гарчить у відповідь. Міцно стискає мій лікоть, — зараз ми поїдемо, переодягнемося. Добре, що тебе ніхто не побачив.
— Лук’яне! Радий, що ти прийшов, — голос незнайомця лунає поруч. Я завмираю і дивлюся на ошатного незнайомця. З усмішкою на обличчі він прямує до нас. Лук’ян зі злості зціплює зуби та відпускає мене. Подає долоню чоловіку:
— Не міг пропустити святкування, — потискує руку й простягає невеликий пакунок з логотипом ювелірного магазину, — з Днем народження! Нехай усі проєкти будуть успішні.
Я стою, наче дура, у червоні сукні з камінцями, які сяють так, наче хочуть висікти очі й розумію усю катастрофу. Лук’ян запросив мене не на побачення, а на святкування Дня народження. Ловлю на собі прискіпливий погляд іменника, який зупиняється на моєму декольте.
— Дякую, Лук’яне! Я бачу, ти не сам.