Читати книгу - "Омана, Яна Янко"

  Вільям дивився йому вслід, відчуваючи дивний сум й одночасно з ним полегшення, але не в змозі вимовити жодного слова для прощання. Його серце билося швидше, ніби намагаючись утримати цю мить. Коли силует чоловіка зник за поворотом, його огорнуло сильне почуття втрати. Неначе від його душі відірвали шматок, а ліва рука почала свербіти, саме на тому місці де було ім'я спорідненої душі. 
  Вільям задумався, чи не є цей незнайомець — Аяном Девісом — його долею і коханням усього життя. Проте він раптом зрозумів, що навіть не запитав у нього імені. Від цього думки ще більше заплутались, і він уже не міг точно сказати, чи є цей чоловік тією самою людиною, якої він потребував. Юнак глибоко вдихнув, намагаючись зберегти в пам'яті запах його тіла та тепло рук, які ще кілька хвилин тому дарували йому затишок. 
  Вільям повільно рушив назад, до своїх думок й спогадів, які тепер набули нових барв. Його обличчя все ще палало від тих слів, від тих дотиків, а в голові лунали його тихі, але такі значущі слова. 
– Сподіваюсь, ми ще зустрінемось, – прошепотів хлопець. повернувши голову, спостерігаючи за легкими коливанням хвиль. 
  Прохолодний вітерець подув у його бік, змушуючи Вільяма щільніше загорнутися в куртку, яка ще й досі лежала на його плечах. Куртка була великою, майже як мішок, але це додавало йому якогось особливого комфорту. Юнак підніс рукава до носа й вдихнув залишений на них аромат чоловіка. Його обличчя розцвіло щасливою усмішкою. 
  Ще кілька хвилин він стояв на місці, слухаючи шум хвиль й вдихаючи свіжий морський бриз. В його думках знову й знову повторювались моменти цієї незвичайної зустрічі. Нарешті, зібравшись із силами, він пішов до своєї каюти. 
  Сівши на ліжко, Вільям відчув, як його охоплює втома, але водночас й дивний спокій. Не знімаючи куртки, він лягнув й одразу ж заснув, відчуваючи тепло та захист, які приносила з собою ця куртка. Його останні думки перед сном були про незнайомця, який прийшов у його життя так несподівано й залишив по собі відчуття чогось особливого та знайомого. 

***

  Аян швидким кроком дістався до своєї каюти, відчуваючи як прохолодний вітерець підганяє його вперед. Двері скрипнули, відчиняючись, впустивши з собою порив холодного повітря. Зайшовши всередину, він зачинив за собою двері, залишивши зовнішній світ позаду. Каюта була затишною, з м'яким освітленням і тихим гудінням корабля, що створювало заспокійливий фон. 
  Аян сів у велике крісло біля вікна, де можна було бачити темні хвилі, що б'ються об борт судна. Він узяв зі столу келих і наповнив його коньяком. Підняв келих до губ і одним ковтком випив всю рідину, відчуваючи, як напій розливається по тілу, знімаючи напругу і втому. 
  Залишивши порожній келих на столі, Аян на мить замислився. Його думки повернулися до того юнака, якого він нещодавно зустрів на палубі. Його образ був перед очима: ніжність його шкіри, блиск в очах від сліз, коли він дивився на нього. В цій короткій зустрічі було щось магічне, щось, що збурило в його серці давно забуті відчуття. І він знав чому це так відчувалося. 
  Несподівано, у двері постукали. 
– Заходьте! – крикнув Аян, що допомогло відволіктися від цих думок. 
  Двері відчинилися, і в каюту зайшли Хлоя та Брендон. Вони розташувалися навпроти нього: Хлоя — на невеликому дивані, а Брендон — на стільці біля столу. 
– Де ти був? – запитала Хлоя, пильно дивлячись на нього. 
– Гуляв, – спокійно відповів Аян, намагаючись приховати хвилювання в голосі. 
  Однак його відповідь не переконала друзів. 
– І все? Ти просто гуляв? – недовірливо запитав Брендон, звужуючи очі. 
  Аян зітхнув, відчуваючи, як напруга знову починає підніматися. Він розумів, що ця коротка відповідь не задовольнить їхню цікавість. 
– Так, гуляв, – повторив він, але потім, бачачи скептичні погляди Хлої та Брендона, додав. – Зустрів одного хлопця на палубі. 
  Хлоя та Брендон обмінялися недовірливими поглядами. Аян заплющив очі, обмірковуючи, чи розповісти все своїм друзям. Знову розплющивши їх, він втупив погляд у стіну, наче шукаючи відповіді. 
– На палубі я зустрів Вільяма, сина Генрі Мура, – нарешті промовив він. 
– І який він? – зацікавлено запитала Хлоя, не зводячи з нього очей, ніби вона знала його секрет. 
  Аян все ще не дивився на них, його погляд був відсторонений, ніби він бачив перед собою щось невидиме. 
– Такий, як я і думав... 
– І що це означає? Наш план спрацює? – перебив його Брендон, нахиляючись вперед. 
– Так, перший крок уже зроблено, – підтвердив Аян, злегка кивнувши. 
– Який крок? – здивовано запитала Хлоя, її обличчя відображало нерозуміння. 
  Аян мав намір відповісти, але зупинився, відчуваючи, що деякі речі краще тримати в секреті. Він встав з крісла, його рухи були повільні і обдумані. 
– Немає потреби розповідати про це зараз, – сказав він, уникаючи прямих пояснень. 
  Хлоя та Брендон обмінялися здивованими поглядами, але не наполягали. Аян пішов до своєї спальні, залишивши друзів у легкому замішанні. Вони не зрозуміли, що трапилося, і хотіли запитати, але вирішили не турбувати його. Якщо він не хоче розповідати, то нехай залишить усе при собі. Вони також підвелися зі стільців і вийшли з каюти Аяна, обмінявшись поглядами, сповненими питань, і вирушили до своїх власних кают.

  Аян залишився на самоті, його думки кружляли навколо зустрічі з Вільямом. Він відчував, що попереду ще багато невизначеного, але перший крок дійсно був зроблений. В його думках знову і знову виникав образ того хлопця, його сумні очі й таємничий вираз обличчя. Він підійшов до вікна і зупинився, дивлячись на безмежну темряву ночі, яку переривали лише мерехтіння зірок на небосхилі. Холодне місячне світло заливало його каюту, створюючи примарну атмосферу. Він вдихнув глибоко, відчуваючи легкий аромат моря, що просочувався через невеликі шпарини вікна. 
  Аян підняв ліву руку, вдивляючись у чорний напис: Вільям Мур. Так, його споріднена душа виявилася сином того самого чоловіка, якого він мав посадити за ґрати. Доля обрала для нього цей іронічний шлях, і важко було уявити щось більш заплутане. Це могла б бути звичайна дівчина, яка спокійно ставилася б до його роботи та не ставала на заваді. Але ні, доля подарувала йому хлопця, чий батько співпрацював із його заклятим ворогом. Тепер Аян мав зловити цього чоловіка, кинути його в темницю і таким чином забрати батька у своєї спорідненої душі. Хіба може бути щось краще за це? 
  І після сьогоднішньої зустрічі, коли їхні руки вперше торкнулися, він відчув щось неймовірне. Торкатися Вільяма здавалося настільки природним, таким знайомим, що він просто не міг стриматися. Кожен дотик приносив йому радість, від якої на обличчі розквітала усмішка, і вона не зникала, поки він дивився на Вільяма. Як це нехарактерно для Аяна — він не міг повірити, як сильно прив'язався до людини, яку майже не знав. Але в цей момент Вільям став для нього всім світом. Його коричневе волосся, зелені очі, усе в ньому було таке незабутнє, що Аян не міг перестати думати про нього, забути жодної деталі. 
  Захоплений своїми думками, Аян ледве помітив, як його долоні стали теплими від контакту з прохолодним склом. Час здавалося застиг, кожне слово, кожен жест відтепер здавалися йому наповненими гіркою іронією. Чоловік зітхнув, намагаючись знайти хоч краплю розради в цій несправедливій ситуації, але нічого не знаходив. Його серце билося глухо і важко, коли він усвідомлював, що йому можливо доведеться обирати між обов'язком і почуттями. 
  Аян розумів, що попереду на нього чекає боротьба не лише з ворогами, але й із самим собою. Він мусив зробити вибір, від якого залежатиме не лише його власна доля, але й доля його спорідненої душі. Чи зможе він знайти в собі сили, щоб захистити Вільяма, навіть якщо для цього він має зрадити власним принципам? Зараз у нього немає відповіді на це питання, але одне було ясно: цей напис на його руці змінив усе, перетворивши звичний порядок на хаос, а звичайну боротьбу на внутрішню дилему.