BooksUkraine.com » Фентезі » Стрі-чен-ня 📚 - Українською

Читати книгу - "Стрі-чен-ня"

193
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Стрі-чен-ня" автора Володимир Худенко. Жанр книги: Фентезі. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 8 9 10 ... 34
Перейти на сторінку:
ти яка-небудь нечисть або, скажімо, недобра людина. Твоя мати була півупирем і при цьому дуже чесною, порядною, віруючою і доброзичливою жінкою. Вона прожила достойне життя. Але справа в тому, Наталю, що ти не просто на чверть упир, а ти ще й дочка вурдалачої княгині, котрою була твоя мати, і племінниця діючого упирського князя, котрим був, я надіюсь, що був, твій дядько, материн брат. Всю решту тобі пояснить у свій час дядько Хведько. А зупинюсь на головному. Отже, перше. Тобі не можна вживати крові, ні людської, ні тваринної, щоб не зчинитись перегодя справжнім упирем. Я знаю, що ти могла раніше їсти кров, ковбасу-кров’янку, наприклад, — то нічого, не переймайся тим, але зараз, після повноліття, більше не можна, не їж. Друге. Тобі не можна торкатись привезеного дядьком Хведьком меча. Він має лишатись коло тебе, але торкатись до нього ти не повинна. Бо якщо ти до нього торкнешся, то ввійдеш у владу і станеш княгинею. Меч стане твоїм і буде з тобою розмовляти Він може до тебе говорити й раніше, загалом просити, щоб ти взяла його — не слухай. Якщо ти візьмеш, до тебе нізвідки в цю ж хвилю явиться дванадцять дуже нехороших дядечків у чорних хламидах із такими ж мечами і присягнуть тобі. Твої витязі. Тоді назад уже не буде вороття. Але я знаю, що все складеться добре, тому й ти не бійся. І останнє. Ти можеш стати упирем, якщо отримаєш важке поранення, втратиш багато крові. Тоді ти умреш і воскреснеш справдешнім вурдалаком. Але я впевнений, що й сього не станеться. Я не прощаюсь, доню моя, бо знаю, що стрінемося ще на тім світі. А може, й на цім ми з мамою тебе навідаєм. Кріпись, доню. І пам’ятай, що така твоя планида, як і наша, твоїх покійних батьків — боротися зі злом світовим на цій землі, і завше будуть проти тебе люди нехороші, але ти їх неодмінно здолаєш, бо ти наша, нашої породи і нашої крові. І ще пам’ятай, що я тебе завжди любив і люблю, пишаюсь тобою і ти сенс усього мого життя, що я прожив. Пора, Наталочко, бо летять легіони. Осаджений Конотоп забитий вурдалаками. І соснівськими солом’яними стріхами горить Україна. Щасти тобі, доню, на цих путях. А я, отець твій, ще не раз у цю ніч за тебе помолюсь. Твій тато, Максим Безрідний, місяця червня року Господнього 1659. Село неподалік Конотопа».

Тепер уже Наталка не на жарт розридалась. І навіть моє зачерствіле серце, котре вже перенесло всього, не витримало, очі зволожились.

— Ви мені розкажете, які вони були? — благала дівчина. — Розкажете, дядьку? Розкажете ж?

— Звичайно, розкажу, Наталю. Звичайно, розкажу, дитинко, — запевняв я. — Ми ще наговоримось тепер. Тепер ми все встигнемо.

Ми ще довго сиділи так ото і мовчали просто.

Спали сутінки, і запалали-зайнялися перші зорі, а ми все сиділи.

Над ставочком-копанкою поплив туман.

— Та нема гірш нікому, — раптом проспівала, наче промовила Наталя,

— Ой як тій сиротині.

Та ніхто не пригорне

При ли…

При лихій годині.

У неї був материн голос, красивий, чистий, ледь хрипкуватий, а манера співу батькова, трохи ламкувата, з надривом, журна така, знаєте.

— Та й не пригорне батько,

Та й не пригорне мати,

А тілько той пригорне,

Що ду…

Що думає брати.

Наталка співала крізь сльози — це було її одкровення у ніч, у вербовий, зоряний і сумний світ.

Світ копанок і калини, городів на межі, тополь над дорогою, світ визвольних воєн і козаччини, світ розшитих хустин і глечиків з коромислами — болотниць, вурдалаків, шишиг.

Її, Наталчин світ, і не її.

Бо ненависний чимось, бо забрав тата й маму.

— Ой налетіли гуси, — підтіг і я, —

З далекого краю,

Ой сколотили воду

В тихо…

В тихому Дунаї.

— Хи-хи! — раптом пролунав в очеретах єхидний дзвінкий смішок.

— Тихо! — гримнула Наталя суворо, і настала тиша.

— То чи… — збився я з пантелику. — Чи почулось, чи що то воно?

— Та ні, — байдуже ворухнула плечима Наталя. — Не почулось, либонь. Либонь, купальниці грають. Діви води. Тутечки є купальниці. Так кажуть.

Цього мені тільки й не вистачало.

«А що, потягнеш узавтра підводу?» — пролунав у мене в голові веселий голос.

— Не потягну, бо не може…не може цього бути… — тихо прошепотів я.

Наталка мене почула, але не зрозуміла.

А я ж був уже далеко звідси, в Соснівці і в своїх молодих літах.

Юний і дурний, закоханий у сотниківну Катерину, зі своїм другом Шевчиком по праву руку, в гущі Конотопської різні. І все пронеслось у пам’яті, все життя — наче й не було, а була одна нескінченна мить. Мені чогось раптом защеміло, і я хотів закричати на весь отой непевний Наталчин і мій світ. Несправедливий і недобрий. Я хотів горлати:

— Та пішов ти, Вишневський! Чуєш, котися під три чорти, пан сотник клятий, я Катерину люблю і ні за що не відступлюся! Заберу її звідси, чуєш!

І ще:

— Праві, ви, пане Безрідний! Праві! Не поїдем ми в Конотоп до виговчиків, ага ж, Шевчик? Гайда на хутори!

І ще, ще:

— Шевчик, матір твою, вставай! Чого ж розлігся, вражий син, ранок онде вже! Ану вставай, спиш, як бидлина! Шевчик! Вурдалаки пішли! Я потягну кляту підводу, чуєш, Шевчик… Я потягну підводу хоч у Москву за паном гетьманом, тільки встань. Лежиш? Лежиш, брате Шевчик? Ну лежи, раз так. Земля тобі пухом, Шевчик.

І малий земний світ затягував дим.

І одинока калина сохла над болотною водою Куколки.

І знов, як той раз, на мене найшов сум, я знов стояв на рубежі і знав, що мене не пам’ятатимуть.

Пам’ятатимуть гетьманів і підгетьманків, ляських і татарських прихвоснів, підлабузників царя і покійного Пожарського, а мене зі своїм мертвим другом коло ніг, із своєю втраченою любов’ю, домівкою, своїми руками в крові, з нічними страхами, — мене такого всього наче й не було на цім світі.

І я закричав:

— Я є! Ось я стою! — закричав у небо. — Осьдечки я! Осьо! Пропив, прогуляв, провоював свою юність! Не нажив сім’ї й хазяйства, і друга кращого в землицю святую загнав. Дивіться ж на мене, матір вашу! Та дивіться ж, раз так! Що?

— Дядьку, — почув я жалісливе і відчув чийсь дотик до плеча.

То Наталка кинулась

1 ... 8 9 10 ... 34
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Стрі-чен-ня», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Стрі-чен-ня"