Читати книгу - "Японський коханець"

Ти погладила імена на темному камені Меморіалу в’єтнамської війни й сказала мені, що камені промовляють, що їхні голоси можна почути, що мертві в цьому мурі, мов у пастці, і волають до нас, обурені, що їх принесено в жертву. Я замислився над цим. Духи є повсюди, Альмо, але, гадаю, вони вільні й не тримають зла.

Іті

Дівчинка з Польщі

Щоб задовольнити цікавість Ірини та Сета, Альма Беласко — з тим ясним розумом, що зберігає найважливіші події, — почала воскрешати в пам’яті спочатку першу зустріч із Ітімеєм Фукудою, а згодом, поступово, усе своє життя. Вона познайомилася з Ітімеєм навесні тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятого року в розкішному саду в Сі-Кліффі. Тоді Альма була ще дівчинкою, яка їла менше, ніж канарка, мовчала вдень і плакала вночі, сховавшись у глибині тристулкової дзеркальної шафи, що стояла в приготованій для неї дядьком та тіткою кімнаті. Це була справжня голуба симфонія: голубі фіранки, запинало на ліжку під балдахіном, бельгійський килим на підлозі, паперові пташки на стінах і репродукції Ренуара в позолочених рамках; голубим був і краєвид за вікном — море й небо — коли розвіювався туман. Альма Мендель плакала за всім втраченим назавжди, хоча дядько й тітка так наполегливо переконували її, нібито розлука з батьками та братом лише тимчасова, що менш тямка дівчинка їм би повірила. Останній її спогад про батьків зберігав óбрази старшого чоловіка, бородатого та суворого, в чорному костюмі, довгому пальті й капелюсі та значно молодшої за нього плачучої жінки: обоє стояли на причалі в Данцигу й махали їй білими носовичками. В міру того, як пароплав із жалісним гудінням віддалявся, взявши курс на Лондон, батьки робилися все меншими та невиразнішими, а вона, вчепившись у поручні, навіть не спромоглася на прощальний змах руки. Тремтячи у дорожньому вбранні, загубившись у тлумі інших пасажирів, які скупчилися на кормі, щоб побачити, як зникає з очей їхня батьківщина, Альма намагалась триматися обачно, як її навчали змалку. На зростаючій відстані, Альма відчувала розпач батьків, і це посилювало передчуття, що вона ніколи вже їх не побачить. Батько незвичним для нього порухом обійняв матір однією рукою за плечі, наче хотів завадити їй кинутися у воду, а вона підтримувала однією рукою капелюшок, боронячи його від вітру, а другою відчайдушно махала носовичком.

За три місяці перед тим Альма стояла разом із ними на тому ж причалі, коли прощалася зі своїм братом Самуелем, старшим на десять років. Матері коштувало чимало сліз погодитися з рішенням чоловіка відправити сина до Англії. Це був запобіжний захід на той неймовірний випадок, якби підтвердилися чутки про можливу війну. Там хлопцю не загрожуватиме ні призов до армії, ні власна бравада, яка спонукала б його піти на фронт добровольцем. Родина Менделів гадки не мала, що через два роки Самуель воюватиме проти Німеччини у лавах британських ВПС. Альму, котра дивилася, як брат піднімається сходнями із хвалькуватим видом людини, на яку чекає перша в житті пригода, пройняло передчуття небезпеки, що загрожувала їхній родині. Брат був маяком у її житті, він озоряв темні моменти й проганяв її страхи своїм переможним співом, лагідними жартами й піснями, які награвав на фортеп’яно. Самуель, у свою чергу, полюбив Альму з тієї самої миті, коли вперше взяв її на руки новонароджену — рожевий згорток, що пахнув тальком і нявчав, мов кіт. У наступні сім років — аж до тієї миті, коли вони мусили розлучитися, — його любов до сестри лише зростала. Звістка, що Самуель поїде кудись далеко, спричинилася до єдиного в її житті нервового нападу. Істерика почалася з плачу та криків, перейшла в хрипи — при цьому дівчинка колотилася на підлозі, і завершилася холодним душем, під який її безжально поставили матір та бонна. Через від’їзд брата вона почувалася безпорадною й немов на розжареному приску, бо підозрювала, що це лише початок жахливих перемін. Альма чула розмову батьків про Ліліан, материну сестру, котра жила в Сполучених Штатах, пошлюблена з Ісаком Беласко, солідним чоловіком, як додавали вони щоразу, коли в розмові лунало його ім’я. Доти дівчинка не здогадувалася про існування якоїсь далекої тітки та цього солідного чоловіка й здивувалася, що її раптом змусили писати їм поштівки та ще й красивим почерком. Лихим передвістям видалося і те, що до уроків історії та географії бонна включила Каліфорнію — таку собі помаранчеву пляму на мапі й на іншому боці глобуса. Батьки дочекалися кінця новорічних свят, а тоді сповістили, що Альма на якийсь час також виїде на навчання за кордон, але — на відміну від брата — житиме в Сан-Франциско у родичів, у дядька й тітки, Ісака та Ліліан Беласко, разом зі своїми двома сестрами та братом у перших.

Плавання від Данцига до Лондона, а звідти на трансатлантичному пароплаві до Сан-Франциско тривало сімнадцять днів. Батьки доручили міс Ганікеум, бонні-англійці, доправити Альму живою та здоровою до родини Беласко. Міс Ганікеум, незаміжня жінка з неприродним акцентом, безцеремонними манерами та похмурим виразом обличчя зневажала тих, кого вважала соціально нижчими за себе, й улесливо увивалася біля тих, хто здавалися їй вищими, а проте за півтора року роботи в домі Менделів спромоглася завоювати довіру господарів. Вона не подобалася нікому, а надто Альмі, але думка дівчинки не бралася до уваги, коли в перші роки життя їй вибирали бонн чи опікунів для домашнього навчання. Щоб заохотити жінку до подорожі, господарі пообіцяли їй чималу винагороду, яку та мала одержати у Сан-Франциско, щойно Альма опиниться в домі родичів. Міс Ганікеум з Альмою подорожували в одній з кращих кают, знемагаючи спершу через морську хворобу, а згодом від нудьги. Англійка не гармонувала з пасажирами першого класу, але радше шубовснула б у воду, ніж змішалася з людьми свого соціального стану, тож понад два тижні не спілкувалася ні з ким, крім маленької вихованки. На пароплаві були й інші діти, однак Альму не цікавили передбачені програмою дитячі розваги, й вона ні з ким не заприятелювала. Бонна дратувала дівчинку, яка потайки плакала, бо вперше розлучилася з матір’ю, а ще читала чарівні казки й писала мелодраматичні листи, а потім вручала безпосередньо капітанові, щоб той відніс їх на пошту в ближчому порту, оскільки боялася,