Читати книгу - "Прокляття рейлі, Вікторія Сурен"

У цьому всьому й справді присутнє щось містичне та таємниче: у високих цегляних спорудах з чудернацькими дахами та в нескінченних кам’яних доріжках, вздовж яких розміщенні модерні вуличні ліхтарі.

Здалеку я помічаю представників повітря в сірій формі, які змахують руками й за допомогою магії розвішуючи по студентському парку довжелезні паперові гірлянди з тканинних трикутників. Намагаюся ігнорувати те, як зводить шлунок. Мозок це сприймає те, що відбувається довкола.

Водники в блакитному вбрані миють аркові вікна, кидаючись мокрими ганчірками, а трохи далі маги землі в зеленій формі пораються із клумбами. Хоча ні: вони просто трощать руками каміння в пісок, змагаючись.

Каміння кришиться, опадає, і мої долоні нервово сіпаються. Щось намічається...

Насправді не дивно, що Люци вважав мене за істинну пихату вогневицю, хоч і була вбрана в умовно людський одяг. Лише гості та самовпевнені студенти можуть дозволити собі носити щось, окрім форми академії (до слова, джинсового одягу тут немає). 

Та якщо вірити словам Суджі та моїм нетверезим спостереженням, їхній повсякденний одяг не сильно відрізняється від нашого. Особливо ця сукня. Тут все таке… містичне та понуре. Як моя душа.

Ох, я тепер ще й поетеса?

На жаль, віднині Хейг точно знає, хто така Дінара Дільшат. А також те, що я не звичайна покірна рейлі, а натомість робитиму все можливе, аби вивести на нерви кожного мешканця цього триклятого світу. Ректор заплющує очі на мої вибрики тільки тому, що мене притягли сюди першого вересня, на відміну від інших рейлі, яких, як правило, викрадають на початку літа, щоб дати час на адаптацію. Тож нехай тепер терплять демона всередині мене.

Їхній одяг не носитиму, проарію ховатиму, а за день-два взагалі втечу в місто й не повернуся, віднайшовши якийсь портал додому.

Отак.

Не потрапивши на очі жодному магові, я пробираюся до старого покинутого приміщення, де раніше було щось на кшталт просторої студії для малювання. На високому годиннику в павутинні помічаю, що до кінця пари ще п'ятнадцять хвилин, а далі я начебто матиму якісь лекції, однак мені байдуже.

Сідаю поміж занедбаних мольбертів та павутиння, вугілля та потрісканих стін, намагаючись привести себе до тями й не згадувати про те, що Ру щойно на моїх очах викликав вогонь просто нізвідки. Він не скрився від жару, який огорнув навіть моє обличчя, не глянув на власну руку та й взагалі…

— Ха-ха…

Моя свідомість така чиста, така відкрита до нової інформації, що тіло починає трусити.

Це відбувається насправді?

Ні-ні, я божеволію. Ніхто не викликав вогонь. Ні-ні…

— Мамо, тато, будь ласка, заберіть мене звідсіля, — шепочу, тиснучи долонями на очі, розмиваючи залишки чорного макіяжу. — Мені тут страшно. Я боюся. Ма…

Сльози тріпотять на довгих віях.

Здається, серце застрягає в горлі, і я насилу можу його проковтнути. Пальці несвідомо хапаються за шматок вугілля, який лишила тут минулого разу. Поруч із ним валяються кілька пожовклих аркушів з чорними начерками частин людського тіла, які намалював хтось інший. Ноги, ступні, руки, пальці, долоні, спина… Незграбні, однак особливо різкі рухи. Я не знаю, хто це зробив, влізши на мою територію, і взагалі мені байдуже, однак…

У цьому щось є.

В мистецтві.

✯✯✯

Одна з доріжок веде мене прямісінько до старої двоповерхової будівлі. Я ніколи не звертала уваги на ажурний фасад з рисами модерну, коричневі аркові вікна при вході та статую грифона біля сходів. Дідько… Шкіра вкривається сиротами від цієї розкритої пащі, до нестями великих крил і скажених очей. Ця тварюка мусить захищати мешканців від нечистої сили, проте особисто мені тепер хочеться зібрати речі та втекти від гріха якнайдалі.

Однак у цьому хижому є щось рідне, тому я проводжаю грифона глибоким поглядом та штовхаю скляні двері в дерев’яній рамці.

На мій превеликий подив усередині нікого не має. Ані триклятої Мері, ані її неврівноваженого коханого Дейва. Вони відповідають за третій гуртожиток для рейлі та істинних магів, перший поверх якого займають хлопці, а другий — дівчата. 

Чергують по черзі вдень та вночі. Інколи їх заміняють маги похилого віку, щоб парочка могла відпочити, однак це двійко рейлі завжди відзначає хто, коли й чому полишає гуртожиток, а часом власноруч викидають мене з кімнати. У прямому, дідько, сенсі.

І раптом чергові-рейлі (чи не єдина посада для мені подібних), як крізь землю провалилися. Іронічно, бо вони маги землі. Але ця парочка нізащо б не полишила свої робочі позиції. Хіба що хтось помер. Та й навіть тоді хто-небудь інший мав прийти та підстрахувати їх, а тут порожньо.

Справді хтось вмер.

Ха.

Збираюся нагору, перестрибуючи одразу через дві кам’яні сходинки. Дорогою стрічаюся з кількома дівчатами, але не зважаю на них. Зсередини будівля ще більш понура, аніж зовні, а кімнати так взагалі просто нонсенс. А й справді, яка кому справа до рабів та не достатньо заможних істинних магів?

На противагу нам, мешканці так званих «люкс номерів» у головному корпусі академії не мусять стояти в черзі до душу понад годину та спати на жахливих ліжках, наче в лікарні. Проте хто я така, щоб просити більшого? Не маю і зламаної копійки, моє прізвище в цьому світі нічого не важить, до того ж я навіть не повноцінний маг! А такі в стінах академії не мешкають. Для нас лише обмежена вода та слабке магічне опалення, створене наймайстернішими вогневиками. Невже так важко залучити водників, щоб збільшили запас води, а потім банально підігріти воду тими ж покровителями пекельного елементу? Чи це особливості тутешньої економіки?