Читати книгу - "Синдром листопаду, або Homo Compatiens"

— Тареку!

Я обертаюсь. Вони стоять серед площі, махають руками — смаглява тендітна жінка і хлопчик. Але мені страшно зробити й крок. Маски підхоплять, понесуть, знову штовхатимуть звідусіль. Хтось стогне обіч. 

— Костю!

Біла сукня тане. Син чорніє, смаглявіє так, що стає схожий вже не на мене, — на якогось арабського хлопчика, якому належить бігати під апельсиновими гілками, босоніж, сонячно-піщаними вулицями…

— Костю… — голос Вамби-Мамби.

— А! А?

Я сів на ліжку.

— Че, совсем уже? Били — не кричал, отстали — орет. От придурки все! — далі йдуть матюки, яких я в принципі зовсім не боюсь, але згадувати не стану. Ви вільні самі їх домислити, для реалістичності. — Тихо-ша, — суворо наказує старший по кімнаті.

І я завмираю тихо-ша. Дивлюсь на Вамбине ліжко і за декілька хвилин знову чую оте слабеньке «Костю…».

— Чого тобі?

— Ти як? — радо відгукується темрява.

— Що як?

— Ну як ти? — занадто голосно, можна нарватись на неабиякі неприємності, сказано ж нам, що «тихо-ша». — Ти в порядку?

Чому я маю бути не в порядку? Хіба через дурні запитання посеред ночі. І сон не додивився через цього придурка.

— Костю? Ти в порядку? — наполягає темрява голосом Вамби.

Я хочу тихенько сісти на ліжку, щоб підійти до Вамби-Мамби, і повільно, аби жоден скрип не збудив зграю моїх сплячих товаришів, підіймаюсь — сказати цьому Вамбі на вушко геть усе, що я про нього думаю.

— Ай!

Моє «ай», на моє ж щастя, виходить таким тоненьким і жалюгідним, що ніхто в кімнаті не прокидається. Тільки Вамбо, забувши про обережність, кидається до мене, як героїчний боєць із тих фільмів, що їх крутять повсякчас на дев’яте травня, до пораненого на полі бою товариша. Але якого біса я йому товариш? Я й слова не зроню, коли його б’ють, а одного разу навіть дав стусана — слабенького, але ефектного, — інакше б ризикував приєднатися до клубу боксерських груш, а я ж надавав перевагу ролі боксера…

— Ти чого, Кость? Так болить?

— Болить, — здивовано підтверджую я.

І справді болить. Практично все: ліве стегно, і нога, і якось дивно щемить у грудній клітці, і тягне ліва щока, як від удару чимось тонким, на кшталт дамського віяла…

— Не дивно. Так відмотузили! — схвильовано шепоче Вамбо.

— Кого?

— Сволота. Ну, нічого, ми їм покажемо.

— Ми? Їм? Чому в мене все болить, в біса?

— Після побоїв завжди болить. Тебе що… перший раз?

Я почав думати, що все ще сплю. Ну а що, спочатку Венеція снилася, тепер оцей сердешний горе-товариш. І біль сниться. Певно, що лише сниться! Прокинусь, і не скімлитиме в грудях.

— Вамбо, відчепись. Ти мені снишся, мабуть. От відчепись, бо ти навіть уві сні і то нісенітницю верзеш.

— Це в тебе, певно, мозок пошкоджений… — констатуючи, без співчуття і якось наче розчаровано прошепотів Вамбо.

Я здався. Сон — не сон, а все одно цікаве щось відбувається:

— Ну гаразд, — кажу, — хто і за що мене бив?

— Та ну тебе.

Він розвертається — геть чорний у темряві кімнати, комедійний побратим вершника без голови — біла безголова піжама. Я хапаю його за рукав. Ух, і боляче дається цей рух! Тим більше відпадає бажання вставати до цього клоуна. Та і це ж мій сон врешті-решт. Мій!

— Чого ти, Вамбочка… ммм… Валєра? Я справді не пам’ятаю. Я спав, — шепочу я і для переконливості додаю: — Точно спав, мені навіть Венеція снилась.

— А, он воно що… Нічого собі.

Вамбо ніби розслабляється і тихенько сідає на ліжко, поруч із моїм лівим стегном — трохи боляче, але я терплю, і не так боліло після перших важких днів у дитбудинку.

— Ти говорив про Венецію. Дуже голосно. Розповідав про маски і карнавал — дуже гарно, ніби з книжки читав. Вони били мене, довго вже — так мені здавалось, — і раптом ти починаєш говорити. Декламуєш про канали, про мости, про дітей, що махають перехожим із красивих човнів.

— Ти серйозно?

Піжама без голови знову завмирає — ніби оцінюючи, чи варто довіряти моєму здивуванню. Результат, очевидно, виходить позитивний.

— Тебе, певно, вдарили по голові… Тому ти нічого й не пам’ятаєш. Ось і все. А звідки ти про Венецію так добре знаєш?

— Та не знаю я нічого. Просто наснилось.

Вамбо-Мамбо повільно підводиться і йде до свого ліжка — йому теж щось болить, тільки він, на відміну від мене, має сили не скаржитися й не ойкати.

— Як хочеш… — тільки й каже він.

Зрештою, навіщо мені цей Вамбо? Муля, тріска, «чорна дупа»… Я собі і кращих друзів знайду… Стискаю губи і див­люся перед собою. З образою на всіх: на Вамбу за його сьогоднішню розповідь у їдальні, на хлопців, бо в мене від побоїв усе болить, і на самого себе — бо абсолютно не розумію, що відбулося. Невже справді я із забутого всіма зануди перетворився на нового мулю? Наплів щось про канали, маскаради і човни… Ідіот! Неймовірний ідіот!

Але як, як я міг не відчути таких сильних побоїв? Задивився на канали й мости? Чи справді огріли чимсь по голові, та й геть забув. Але ж Венецію я пам’ятав…

Як би там не було, але з тієї ночі ми з Вамбою стали друзями. Точніше, нам ні з ким було більше дружити, крім як один з одним (Лізку я за друга не вважав, адже вона була дівчинка, а у цьому віці хлопці все ще мають це за серйозну ваду, та може й не тільки в цьому віці?).

Але, зрештою, це був не такий вже тяжкий хрест — дружити з Вамбою. Ну, по-перше, нас тепер били тільки разом, і його, і мене. Били всі. Ми ж разом ненавиділи — теж всіх. Я виявив, що коли ненавидіти разом, то ненависть навіть починає приносити деяке полегшення.

До того ж, якщо вже зовсім чесно, з Вамбою було цікаво. Араб не араб, але він ще недавно був домашньою дитиною — так само, як і я. А це ж все-таки трохи інші діти… Як тварини бувають свійські і дикі, так і люди. І порода тут ні до чого, порода не має значення, і нічого расистського у цьому підході нема. Як кінь і мустанг чи як пещена киця і та, що бродить сама по собі, підвалами і дахами — однакові за породою, та геть різні за суттю. Дивлячись на інших хлопців, тих, що дубасили нас із Вамбою, кажу правду, я часто хотів бути, як вони, — дикою твариною. Та завдяки бабі Гані, все життя був і лишуся домашньою.

У попередньому «домашньому» житті Вамбо займався футболом, правда, допоки не дістав травму коліна. Ще мав якийсь розряд з настільного тенісу, та головне — разом із дядьком ходив у гори, з наметами, багаттями і всією тою геологічно-туристичною романтикою, про яку я, блідий бабусин хлопчик-недовідмінник, лише мріяв, начитавшись усіляких радянських книжок і надивившись чудових шаб­лонних фільмів. Вамбо бував у Криму, Грузії і Західній Україні — в Карпатах. Дядько Валєри був звичайний білий інженер, брат його покійної матері, туризм — просто захоплення. Але саме тут і ховалась найбільша Вамбина гордість, і найбільша трагедія. Інженером дядько Вамби (Валєра був не проти, щоб так я його називав, бо ім’я своє вважав трохи дівчачим і не любив) працював на якомусь дуже крутому підводному човні, здається «Комсомолець». Вамбо казав, про цей човен писали у газетах, але, мабуть, це було саме тоді, коли в мене була та жахлива лихоманка, і бабуня і близько не підпускала мене до газет…

Була в мене, правда, таємниця, яка робила нашу з Вамбою дружбу трохи нечесною. Били нас однаково, от тільки витримували ми ці тортури зовсім по-різному, по-різному відчували. Тоді, коли Вамбі діставалось справді добряче