Читати книгу - "Врятуй мене, якщо зможеш , Еммі Берн "

Міла 

Вечеря готова, я красиво сервірувала стіл на трьох. Луна не п'є соки, тому для неї я підготувала чай, він повинен бути не гарячий, але і не холодний, і не доведи господь я розбавлю його холодною водою. Важко видихаю, залишилось найскладніше, закликати її на вечерю, адже я пам'ятаю правила цього дому.

Перед тим як зайти, стукаю у двері. Сестра не відповідає і я стукаю ще раз, не хочеться її соромити якщо вона чимось зайнята. У відповідь тиша, я притуляюсь вушком до дверей, прислухаючись, та нічого не чую. Спить досі?

— Луна, сонце я заходжу – голосно промовляю та двері зачинені. Починаю сильніше стукати , вона дівчинка вередлива, але від мене ніколи не закривалась.

— Луна, сестро. Відчини, будь ласка – я кричу, мені вже байдуже що Доманський не любить шуму. Моя рука вже болить, від сили з якою я б'ю по дверях.

— Що у вас знову? – здригаюсь від несподіванки, його грубий голос ще сильніше розхитує мої нерви.

— Луна, вона зачинилась – знову стукаю та гукаю сестру. Страх що з моєю дівчинкою, щось сталось полонить мій розум, все тіло починає тремтіти.

Доманський важко видихає, та одним ударом плеча, вибиває двері. Ошелешено дивлюсь на нього, якщо що мене навіть двері не врятують. Він запрошує мене рукою в середину, я настільки налякана, що кожний крок дається мені дуже важко.

Луна лежить на ліжку, в моєму телефоні та слухає музику в навушниках, вона настільки голосно звучить, що її аж сюди чути. Звісно сестра мене не чула, тут якби з танку стріляв вона б не дізналась.

Луна лежить головою до стіни, а ніжками до мене, які танцюють у такт музиці. З одної сторони я полегшено видихаю, що із сестрою все добре, а з іншого мене злить її безвідповідальність.

— Я з вами з глузду з'їзду. У тебе 5 хвилин, щоб спуститись на вечерю — злий тон віщував, що Доманський не жартує. Павло пішов геть, а я дивлячись на сестру, яка досі не звернула на мене увагу, розумію що сьогодні ми можемо залишитися без вечері.

Торкаюсь її ноги, Луна підскакує від страху. Кинувши телефон на ліжко, помічаю що сестра читала мої повідомлення.

— Ходімо вечеряти, а після ми знову поговоримо про особисті кордони. Які переходили не можна Луна. – стараюсь говорити спокійно, сестра тільки завертає очами. Виховувати підлітка дуже непросто.

— Я просто перевіряла, чи ти сказала правду. Ти ж не покинеш мене ради нього правда? Міло, скажи що ти не кохаєш його і що між вами нічого не має – сестра починає плакати, і я не витримую та обіймаю її. Бачити сльози Луни для мене не виносимо, вона мені ближче ніж сестра.

— Луна, сонце, ти найдорожче що у мене є, і завжди будеш. Та колись я зустріну того кого покохаю, ми створимо сім'ю у мене народиться дитинка, твоя племінниця, або племінник. Ти будеш няньчитись — на останніх словах, сестра виривається з моїх обіймів, та я знову бачу цей погляд.

— Ти мені обіцяла, що не будеш як мати, що жоден чоловік не стане між нами. Ти брехуха, і я не піду їсти ясно. – Луна сідає на ліжко, та демонстративно одягає навушники.

Мені нічого не залишається як піти геть. Як з нею говорити я поки не знаю, п'ять хвилин минули, і якщо Доманський ще мені мозок винесе я цього не витримаю. Потрібно ще попередити школу, хочу, щоб сестра побула трішки вдома під наглядом, можливо коли вона добре відпочине нам нарешті вдасться поговорити спокійно.

Паша ще їсть за столом, у мене зараз не той настрій, щоб запитувати чи можна сісти, тому мовчки сідаю поруч.

— Ти спізнилася – кидаю злий погляд, їсти одразу ж перехотілось. Встаю та збираюсь йти геть, але міцна рука зупиняє мене та одним ривком садить мене на коліна.

Тіло одразу ж покривається мурашками, він так близько, що я відчуваю його дихання на собі, його запах проникає дуже глибоко, даруючи дивне відчуття спокою.

— Не показуй свій характер Сіховська – спокійно промовляє, а мене настільки розізлила наша розмова із Луною, що не вколоти не можу.

— Може мені ще дихати по розпорядку? – шиплю, я на грані нервово зриву. Я не робот, у мене є почуття на які чомусь всі плюють.

— Еміліє, я розумію тобі важко з сестрою. Та пам'ятай у нашій грі, веду я, а ти беззаперечно підкоряєшся – о це вже ні. Не сьогодні, знаю сама дала на це згоду, але миритись з таким ставленням я не збираюся.

— Як наше діло із Левицьким? – знаю, що пройшов один день, але якщо хоче зі мною бавитись у свої ігри, нехай спочатку ділом займеться.

Доманський пальчиком торкається мого коліна, та легенько проходить у верх. Шкіра починає горіти від його дотиків, я не можу сказати що мені не приємно, але злість на стільки сильно вирує у середині мене, що спокійно сидіти я не можу. Скидаю його руку, та прискіпливо дивлюсь на нього, очікуючи відповідь.

— Це не так просто Міло, він не спішить зі мною зустрічатися, але поки ти тут, тобі нічого не загрожує. Твоя сестра також буде мати охорону, яка буде з нею весь час, як у школі, так і поза нею – охорона для сестри це добре, а то з її характером вона собі ще багато проблем наробить.

Нахиляюсь до його вушка, пальчиком також проводжу від грудей до початку штанів, відчуваю як м'язи від мого дотику напружується.

— Ось коли вирішиш мою проблему, тоді і получиш слухняне цуценя, а зараз поводься добре – шепочу, та різко встаю, помічаючи його збудження.Посміхаюсь, я ж казала що мені і робити нічого не доведеться, щоб він мене захотів.

— Еміліє – хрипкий голос породжує мурашки по моєму тілу.

Доманський встає та за один крок знову скорочує між нами відстань, його рване дихання породжує в мені дивні відчуття. Це не страх, це дещо інше, зовсім нове почуття для мене. Його рука закладає неслухняне пасмо мені за вушко, шкіру знову опалює від дотику.

Він нахиляється до моїх губ, а мені не вистачає повітря. Доманський все забрав собі, навіть кисень примудрився вкрасти. Я важко дихаю, облизуючи пересохлі губи. Його зіниці розширюються, і я машинально відступаю крок назад, Павло ж одним ривком впечатує мене у своє тіло.