Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

в півтора раза більше, ніж видобувала радянська промисловість — держава пожадливо встановила більш ніж подвійний план на 1933.[1044] Прибуток «Торгзіну» за дуже короткий час став вирішальним фактором радянської міжнародної торгівлі: протягом 1932–1935 років золото та інші цінні предмети, вилучені державою через «Торгзін», допомогли оплатити п’яту частину валютних витрат Радянського Союзу на машинобудування, сировину та техніку.[1045]

Для голодних людей магазини «Торгзін» — найчастіше єдина крамниця в місті, де були продукти, стали заповітною мрією. Вони привертали увагу як допитливих перехожих, так і жебраків. У 1933 році Москву відвідав валлійський журналіст Ґарет Джонс. «Усього вдосталь», — записав він у своєму записнику.[1046] Малкольм Маґґрідж писав про «засмучені групи» людей, які вешталися навколо цього магазину, витріщаючись на «спокусливі піраміди фруктів».[1047] У романі Булгакова «Майстер і Маргарита» два біси ефектно з’являються перед «скляними дверима магазину “Торгзін” на Смоленському ринку» і входять до крамниці, «наповненої різнобарвним попліном» та полицями, «заставленими взуттям, що розтягнулися на велику відстань».[1048]

Що далі від столиці, то магазини «Торгзін» ставали все темнішими й бруднішими, схожими на інші радянські крамниці, й працювали там неввічливі та сердиті люди.[1049] Утім, деякі селяни, під враженням від кількості товарів широкого вжитку та наявністю твердої валюти в цих крамницях, вважали їх «американськими».[1050] Ходили чутки про асортимент «Торгзіну». Один чоловік під час колективізації втік до Ростова. Почувши, що в Україні можна було обміняти золото на хліб, він вирішив (як згадував його син) ризикнути: повернутися і виміняти приховані вдома царські монети на хліб.[1051]

Часто подорож до «Торгзіну» була довгою. Хоча до мережі магазинів входили й мобільні крамниці, котрі в пошуках золота подорожували по віддалених селах, не всі селяни мали до них доступ, і тому їхали до міст і містечок. Батько Надії Бабенко зібрав весільні обручки, хрестильні хрестики, сережки та пройшов 200 км від села Пилиповичі до магазину «Торгзін» у Києві. Але це того вартувало: він отримав 16 кілограмів борошна, 1 літр олії та 2 кілограми гречаної крупи, які разом із просяною половою, мерзлою картоплею, щавелем, грибами, ягодами та жолудями допомогли сім’ї вижити протягом наступних місяців.[1052]

Не всі такі подорожі мали щасливий кінець. Навколо магазинів «Торгзін» тинялося багато злодіїв, які грабували й навіть інколи вбивали людей, коли вони заходили або виходили з крамниці. Водночас співробітники «Торгзіну» обманювали селян або погано з ними поводилися. Іван Клименко з матір’ю приїхали із села Красної Слобідки Київської області до «Торгзіну» на Хрещатику, щоб продати весільну обручку своєї бабусі й купити трохи борошна. Ніхто не зважив обручку, тому вони не знали, чи отримали за неї належну суму грошей. Як тільки вони повернулися додому, мати побачила, що борошно було змішане з вапном. Вони все одно його з’їли.[1053] Григорій Сім’я вирушив до «Торгзіну» з вітчимом, який хотів виміняти свою військову медаль — срібний георгіївський хрест — на борошно. Продавець не захотів видати їм гроші: він заявив, що цією медаллю нагороджували тільки «царських прислужників», хто «добре воював за царя-батюшку». Вітчим марно заперечував і намагався пояснити, що він був тільки ротним фельдшером, який виносив поранених з поля бою і лікував їх. Продавець так і не повернув назад хреста, але при цьому сказав: «Отже, лікував офіцерів! Панів! Ворогів революції! Так? Ану геть звідси, поки я міліцію не покликав!»[1054]

Коли голод став ще лютішим, дехто пробував шукати золота в інших місцях. Упродовж століть українців хоронили з найціннішими речами: коштовностями, зброєю та хрестами. Декого голод позбавив і поваги до померлих, тому чимало старих цвинтарів було пограбовано, спочатку тільки вночі, але зрештою і вдень. Позаяк кладовища уособлювали «християнську традицію» («релігійність»), тому радянська влада далеко не завжди зупиняла крадіжки, а в деяких місцях посадовці самі їх організували.[1055]

Водночас радянський режим почав використовувати магазини «Торгзін» для припливу іноземної валюти. Друзям і родичам радянських громадян дозволили переказувати кошти з-за кордону. Отримані гроші адресати відразу обмінювали на продукти. У наступні роки контакти з іноземцями заборонили й підтримувати їх було небезпечно, навіть смертельно небезпечно. Однак в 1932–1933 роках бажання режиму одержати якомога більше твердої валюти було настільки сильним, що навіть людям, котрі проживали за межами СРСР, дозволили відправляти «продовольчі перекази» своїм родичам, які потерпали від голоду.[1056] Тим, кому пощастило щось отримати, доводилось повертати державі 25 відсотків від загальної вартості, а іноді — навіть половину. Людям видавали купони, які дозволяли купувати їжу в «Торгзіні». Перекази надходили з Німеччини, Польщі, Литви, Франції, Великої Британії та передусім зі Сполучених Штатів.[1057] Етнічні німці в Україні і Поволжі розпочали кампанії листування зі своїми одновірцями (менонітами, баптистами та католиками) за кордоном. У листах вони благали про їжу. Крихітна допомога могла мати величезний вплив. Олександра Радченко, вчителька в Харківській області, отримала грошовий переказ у три долари. За них її чоловік купив у «Торгзіні» «борошна, пшеничної крупи 6 кг, цукру 2 кг, рису 3 або 4 кг і манної крупи 1 кг. Яка це величезна допомога для нас...».[1058]

Незважаючи на те, що «Торгзін» рятував життя, це спричинило загальну озлобленість. Багато людей чудово розуміли призначення таких магазинів за тогочасних обставин: вони існували, щоб грабувати селян, які страждали від голоду, й забирати все, що ще в них залишилося від колишніх статків. В Одесі інформатор повідомив ДПУ про почуту розмову двох викладачів про те, що багатство селян могло бути метою самого голоду: «Вони створили голод, щоб “Торгзін” отримав більше золота і срібла».[1059] Полтавські селяни жартівливо розшифровували «ТОРГСИН», як «Товарищи, революция гибнет, Сталин истребляет народ! [Товариші, революція гине, Сталін знищує народ!]»[1060] Протестувати проти системи експлуатації, здійснюваної «Торгзіном», було неможливо, хіба що анонімно. Коли співробітники одного магазину «Торгзін» вранці прийшли на роботу, то побачили на дверях крамниці плакат: «Сталін — кат».[1061]

І все ж чимало сімей вижили завдяки тому, що вони продали свої речі в «Торгзіні». «За золото ми купили кукурудзи», — згадував один із тих, хто залишився в живих.[1062] Родина Павла Чорного продала срібні медалі прадідів від часів російської війни на Кавказі в 1830-х роках.[1063] Інша жінка пам’ятала, що в її матері «були деякі золоті речі з дореволюційних часів: у неї був золотий годинник мого батька, кілька перснів тощо. Отже, час від часу вона йшла до “Торгзіна”... За срібло та золото мама