Читати книгу - "Вибрані романи"

таким поганим? Що мені зроблено, щоб я став таким? Насмоктався в дитинстві поганого молока? Випив приворотне зілля ненависті? Чи моя кров була приворотним зіллям? Чому я народився на землі ненависті? На землі, де, здається, панує закон: «Ненавидь свого ближнього, як себе самого». Бо я жив, ненавидячи себе. Бо тут усі себе ненавидять. Але... приведіть малого.

— Батьку!

— Приведіть малого!

І коли хлопець прийшов, він попросив його підійти ближче.

— Ти мені прощаєш? — запитав він.

— А за що?

— Скажи «так» і підійди ближче до дідуся.

— Так! — прошепотів хлопець.

— Скажи голосніше, мій сину, скажи, що ти прощаєш мені.

— Так.

— Бо я тільки від тебе, тільки від тебе, який ще не почав користуватися розумом, який зберіг невинність, потребую прощення. І не забувай про свого дідуся Абеля, який залишив тобі свої малюнки. Ти його не забудеш?

— Ні!

— Не забувай його, сину мій, не забувай! А ти, Елено...

Елена, дивлячись у підлогу, мовчала.

— А ти, Елено...

— Я, Хоакіне, давно тобі все простила.

— Я тебе про це не просив. Я хочу бачити тебе поруч з Антонією. Антоніє...

Бідолашна жінка, з очима, повними сліз, нахилилася над головою чоловіка, так ніби хотіла захистити його.

— Тут ти була жертвою. Ти не змогла мене вилікувати, не змогла зробити мене добрим...

— Але ти був таким, Хоакіне... Ти стільки страждав!..

— Атож, я хворів на сухоти душі. І ти не могла зробити мене добрим, бо я тебе не кохав.

— Не кажи так!

— Ні, я скажу, я повинен це сказати тут, перед усіма! Я тебе не кохав. Якби я тебе кохав, ти мене вилікувала б. Я тебе не кохав. І тепер мені дуже гірко, що я тебе не кохав. Якби ми могли почати наше життя від початку...

— Хоакіне! Хоакіне! — вигукнула зі свого пошматованого серця нещасна жінка. — Не кажи такого. Пожалій мене, пожалій своїх дітей, свого онука, який тебе чує, і який, хоч нібито й нічого не розуміє, але завтра...

— Тому я це й кажу — із жалості. Ні-ні, я тебе не кохав, я не хотів кохати тебе. Якби ми могли почати спочатку. Тепер, тепер, коли...

Але дружина не дала йому закінчити, вона затулила своїми устами рот умирущого, так ніби хотіла забрати в себе його останній подих.

— Це тебе врятує, Хоакіне.

— Врятує? Що ти називаєш порятунком?

— Ти ще зможеш прожити кілька років, якщо захочеш.

— Навіщо? Щоби стати зовсім старим? Щоби дожити до справжньої старості? Ні! Я не хочу старості! Егоїстична старість подібна до дитинства, над яким панує усвідомлення близької смерті. Старий чоловік — це малюк, який знає, що він помре. Ні-ні, я не хочу дожити до старості. Я посварюся з онуками, бо заздритиму їм, зненавиджу їх... Ні-ні... Досить із мене ненависті. Я міг би кохати тебе, я повинен був кохати тебе, і ти стала б моїм спасінням, але я тебе не кохав.

Він замовк. Не хотів або не міг говорити далі. Поцілував усіх своїх. І за кілька годин випустив свій останній стомлений подих.

Тітка Тула

Передмова

(Яку може пропустити читач романів)

Хоч я дуже любила всіх своїх братів, а вони любили мене, та один із них був майже мого віку, і ми вдвох читали житія святих. Ми відчували великий страх, читаючи, що кара й слава тривають вічно. Бувало, довго обговорювали цю тему, й повторювали з великою втіхою: тривають вічно, вічно, вічно. Повторюючи це багато разів, ми ніби зверталися з молитвою до Господа — в дитинстві саме так закарбувалася мені в пам’яті дорога до істини. Оскільки я не бачила, як можна дійти туди, де мене вб’ють за Бога, ми вирішили стати пустельниками й на тому клапті землі, що був біля нашого дому, будували собі скити з цеглин, які відразу ж обвалювалися, й тому ми ніяк не могли задовольнити своє бажання; і тому тепер я відчуваю священний трепет, коли бачу, як Бог повернув мені так швидко те, що я втратила зі своєї вини.

«Пам’ятаю, коли померла моя мати, мені було дванадцять років — хіба трохи менше, позаяк я вже могла зрозуміти, що я втратила, — то у своєму горі підійшла до образу Богородиці й зі слізьми на очах попросила її бути моєю матір’ю. Здається мені, що хоч я поводилася дуже просто, ця простота якраз і стала мені у пригоді, бо я свідомо обрала Пресвяту Діву й віддала себе під її заступництво, а вона, зрештою, вселила в мені глибоку любов до себе».

(З першого розділу «Житія» святої Матері Тереси Ісусової[61], яке написала вона сама за вказівкою свого сповідника).

«Нехай вічно славиться (Бог), який стільки милостей подарував вашій милості, бо Він нагородив вас дружиною, з якою можете знайти втіху та спокій. Я щиро вас вітаю, бо для мене велика радість думати, що ви її маєте. Сеньйорі доньї Марії я багато разів цілую руки; ви маєте в її особі більше, ніж духівника. Ми дуже хотіли б побачитися з нею. Дуже хотіли б із нею побачитися; але тут на неї чекає надто багато роботи, і я волію, щоби вона там більше відпочила, ніж бачити, як вона страждатиме тут од перевтоми».

(З листа, що з Авіли надіслала 15 грудня 1581 року свята Мати й Тітка Тереса Ісусова своєму небожеві донові Лоренсо дель Сепеда, який перебував в Індіях, у Перу, де він одружився з доньєю Марією де Інохоса, тією сеньйорою доньєю Марією, що про неї мовиться в листі).

У другому розділі того самого «Житія», яке ми вже згадували, свята Мати Тереса Ісусова розповідає, що дівчиною вона «любила читати рицарські романи» — вони здавалися їй божественним чтивом — і в одному із сонетів збірника, в якому зібрано молитовні звертання до Діви Марії, про неї написано так:

Дон Кіхотова душа у ній,

у світі божественному вона зробила

безсмертною нашу Іспанію.

Бог чи Ніщо — ось тут її сила!

Можливо, комусь видається, що різниця