Читати книгу - "Таємничий острів"

— І він живий? — запитав Герберт.

— Можливо, живий, а можливо, помер. А якщо й помер, то не поховав же він сам себе, — розмірковував Пенкроф, — мабуть, ми знайдемо його останки.

Отже, друзі вирішили перебути ніч у покинутій хатині; вони добре натопили її, бо дров вистачало. Закривши двері, Пенкроф, Герберт і Гедеон Спілет сіли на лаву; вони поринули у свої думи і лише зрідка перекидалися словами. В такому настрої людина будує всілякі здогади і готова до всіляких несподіванок; вони жадібно ловили звуки, що долинали з лісу. І якби двері раптом відчинилися і хто-небудь увійшов, вони нітрохи не здивувалися б, хоча будиночок і був закинутий; вони від усієї душі потисли б руку людині, яка пережила аварію корабля, — невідомого, котрого чекали, як друга.

Але вони так і не почули шуму кроків, двері так і не відчинилися, а час збігав.

Якою ж довгою здалася ніч морякові та його супутникам! Герберт, щоправда, проспав години дві, тому що в його віці сон необхідний. Усім трьом хотілося швидше знову взятися за пошуки й оглянути всі затишні куточки острова. Зрозуміло, Пенкроф зробив правильні висновки, і можна було з упевненістю сказати, дивлячись на покинуту хатину й уцілілі в ній інструменти, начиння і зброю, що людина, яка жила тут, загинула. Тому вирішили розшукати її останки і поховати їх за християнським звичаєм.

розвиднилося. Пенкроф і його товариші негайно ж почали оглядати хатину.

Місце для неї обрано дуже вдало, біля підніжжя пагорба, під покровом п’яти-шести чудових камедних дерев. Прорубана перед фасадом широка просіка, дозволяла добре бачити море. Галявина, оточена майже розваленою дерев’яною огорожею, спускалася до берега, а ліворуч від неї в море впадав струмок.

Матеріалом для спорудження хатини слугувала швидше за все обшивка корпуса або палуби якогось судна. Розбите судно, мабуть, викинули хвилі на острівець, хтось врятувався і, роздобувши інструменти, збудував хатину з уламків корабля.

Ніяких сумнівів не залишилося, коли Гедеон Спілет, обійшовши навколо хатини, помітив на одній з дощок — можливо, колишнього фальшборту[45] — напівзітерті літери:

«Б…тан…я».

— Британія! — закричав моряк, якого гукнув журналіст. — так часто називають кораблі, і я, звісно, не знаю, американське чи англійське було це судно.

— Це не істотно, Пенкрофе!

— Неважливо, що й казати, — погодився Пенкроф, — якщо моряк ще живий, ми врятуємо його, звідки б він не був родом. Але поки ми не відновили пошуки, навідаймо «Бонадвентура».

Пенкроф почав непокоїтися. А раптом на острові живуть люди і хтось із його мешканців заволодів ботом. Але він сам знизав плечима, зробивши таке неймовірне припущення.

До того ж він охоче поснідав би на борту «Бонадвентура». До берега вела недовга доріжка — не більше милі. Отже, всі вирушили до бота, дорогою зазираючи до лісу і чагарників, куди тікали цілі череди кіз і свиней.

За двадцять хвилин вони знову побачили східний берег острова і свій бот, що тримався на якорі, глибоко зануреному в пісок.

Пенкроф полегшено зітхнув. Адже судно було його дітищем, а батьки мають право піддаватися тривозі, не чуючи голосу розуму. Мандрівники піднялися на судно і добряче поснідали, щоб не зголодніти до обіду, інакше кажучи — до пізнього вечора; покінчивши з їжею, вони знову вирушили на острів і найретельніше обстежили його.

Швидше за все, єдиний мешканець острова загинув. Тому Пенкроф і його товариші шукали, мабуть, не людину, а її останки. Але всі пошуки були марними: півдня друзі безглуздо блукали лісами, що вкривали острівець. Вони дійшли висновку, що жертва стихії померла і від неї не залишилося й сліду: можливо, хижі звірі роздерли труп.

— Повертаємося на світанку, — сказав Пенкроф супутникам, коли близько другої години дня всі розташувалися на відпочинок в затінку під соснами.

— Думаю, — зауважив Герберт, — що ми без докорів сумління можемо відвезти начиння, зброю й інструменти, що належали хазяїну хатини. Чи не так?

— Згодний, — відповів Гедеон Спілет, — все це нам згодиться. Якщо не помиляюся, у хатині чималі запаси пороху й дробу.

— так, — додав Пенкроф, — не забути б прихопити парочку свиней, адже їх у нас на острові Лінкольна немає…

— І зібрати насіння, — підтримав його Герберт, — одержимо тоді всі овочі Старого і Нового Світу.

— А чи не пожити нам ще деньок на острові Табора: перетягнули б на судно все, що може нам знадобитися, — запропонував журналіст.

— Ну ні, містере Спілет, — заперечив Пенкроф, — прошу вас — вирушаймо завтра ж рано-вранці. Мені здається, вітер змінює напрямок і починає дути з заходу; нас сюди підганяв попутний вітер, з попутним і повернемося.

— Виходить, не варто марнувати час! — вигукнув Герберт, підхоплюючись.

— так, не варто, — повторив Пенкроф. — Займися збором насіння, на ньому ти знаєшся краще за нас, а ми з містером Спілетом спробуємо вполювати свиней; сподіваюся, нам вдасться спіймати кілька штук навіть без Топа.

Герберт пішов доріжкою, що веде до полів і городів, а моряк з журналістом заглибилися в ліс.

Тут водилися свині всіляких порід; але на рідкість спритні тварини й не думали підпускати до себе людей і кидалися врозтіч. За півгодини мисливці все-таки наздогнали серед густих заростей самця і самку, як раптом за кількасот кроків на північ пролунали крики. З ними змішувалось якесь страшне, звіряче рикання.

Пенкроф і Гедеон Спілет випросталися і почали дослухатися; свині, яких моряк не встиг зв’язати, розбіглися.

— Та це голос Герберта! — вигукнув журналіст.

— Біжімо! — закричав Пенкроф.

І обоє стрімголов кинулися до того місця, звідки долинали крики.

Поспішали вони не даремно: коли стежка, повернувши, вивела їх на галявину, вони побачили, що якийсь дикий звір, очевидно величезна мавпа, душить юнака, поваливши його на землю.

Пенкроф і Гедеон Спілет зі швидкістю блискавки опинилися біля чудовиська, збили з ніг і, звільнивши з його лап Герберта, притисли до землі. Моряк був могутній, як Геркулес, журналіст теж відрізнявся чималою силою, і хоч бранець пручався, його зв’язали так міцно, що він не міг ворухнутися.

— Ти цілий і неушкоджений, Герберте? — запитав Гедеон Спілет.

— так, так.

— Спробувала б ця мавпа розтерзати тебе!.. — з погрозою вигукнув Пенкроф.

— Та це не мавпа! — заперечив Герберт.

При цих словах Пенкроф і Гедеон Спілет глянули на дивну істоту, що лежала на землі.

Дійсно, то була не мавпа, а людська істота, — то була людина! Але яка людина! Дикун у найжахливішому розумінні цього слова, тим більше страшний тому, що дійшов він до межі здичавіння.

Скуйовджене волосся, брудна борода, що звисала на груди, замість одягу — пов’язка на стегнах, якийсь обідраний шматок; блукаючі очі,