Читати книгу - "Сніговик"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Ми поки що не знаємо, де тіла, – відповів він. – Я вчора був у неї в камері, перед тим як вирушити до аеропорту. Катрина так нічого і не сказала. Дивиться кудись, наче мене там і зовсім нема.
– А ти комусь казав, що поїдеш до Бергена?
Харрі похитав головою.
– Чому?
– Ну, – знизав плечима Харрі, – я міг помилятися. Тоді б просто повернувся тихо й не виглядав би ідіотом.
– Мені здається, не тому, – сказала вона.
Харрі покосився на неї. Вона мала вигляд ще гірший, ніж він сам.
– Чесно кажучи, сам не знаю. Я сподівався, що злочинець таки не вона, а хтось інший.
– Тому що вона – як ти? Адже ти міг опинитися на її місці?
Харрі не міг пригадати, щоб він казав їй, що вони з Катриною схожі.
– Вона виглядала такою самотньою та наляканою… – Харрі замружився – порив вітру кинув жменю снігу йому в обличчя. – Наче заблукала у сутінках.
Дідько! Він моргнув і відчув, як до горла підступає глевтяк, ридання мало не вихлюпнулося назовні. Може, у нього самого нервовий зрив? Його лихоманило. Раптом він відчув теплу долоню Ракелі на своєму підборідді.
– Ти не вона, Харрі. Ти інший.
– Справді? – слабко посміхнувся він, відводячи її руку.
– Ти не позбавляєш життя невинних людей, Харрі.
Харрі відмовився від пропозиції Ракелі підвезти його і почвалав до автобуса. В автобусне вікно він дивився на пластівці снігу та на фіорд, а сам згадував, як Ракель промовила слово «невинних», – трохи підвищивши інтонацію, наче сумнівалася та ставила запитання.
Харрі вже збирався відчинити двері, як раптом згадав, що в нього скінчилася розчинна кава, і пройшов п’ятнадцять метрів до крамнички Ніязі.
– Дивно бачити вас так рано, – сказав Алі, беручи гроші.
– Узяв відгул, – відповів Харрі.
– Ну й погодка! Кажуть, завтра випаде на півметра снігу!
Харрі покрутив у руках банку кави.
– Я тут днями налякав Сальму та Мухаммеда. На задньому дворі.
– Так, я чув.
– Прошу вибачення. Я був трохи заведений, от і все.
– Усе гаразд. Я тільки непокоївся, що ви знову почнете пиячити.
Харрі похитав головою та кволо посміхнувся: йому подобалася прямодушність пакистанця.
– От і добре, – сказав Алі, відраховуючи здачу. – А як там косметичний ремонт?
– Ремонт? – Харрі взяв здачу. – Ви маєте на увазі знищення грибка?
– Якого грибка?
– У мене хлопець працює, Стурманн чи як його там, він знайшов домовий грибок у кухні та в підвалі…
– Грибок? У підвалі? – Алі здивовано подивився на Харрі.
– То ви що, не знаєте? – Тепер здивувався Харрі. – Ви ж голова кооперативу. Я думав, він із вами переговорив.
– Ні, може, він домовлявся з Бйорном?
– А хто цей Бйорн?
– Людина, яка тринадцять років живе на першому поверсі, – відповів Алі, кинувши на Харрі суворий погляд. – І весь цей час він був заступником голови.
– Ах, Бйорн! – озвався Харрі, показуючи, що ім’я йому знайоме.
– Я обов’язково перевірю, – запевнив його Алі.
Опинившись у квартирі, Харрі стягнув черевики, пішов до спальні й ліг на ліжко. У готелі, в Бергені, він так і не зміг заснути, а тут відключився, ледве голова торкнулася подушки. Коли він прокинувся, у роті пересохло, шлунок мучив біль. Він підвівся, щоб попити, але, вийшовши до передпокою, укляк на місці.
Коли Харрі прийшов додому, він нічого не помітив і тільки тепер роздивився, що хаос у квартирі скінчився.
Він походив кімнатами. Дивно. Стіни були відновлені просто бездоганно! Він міг би заприсягтися, що тут узагалі нічого не чіпали. Тільки дірки від цвяхів зникли – їх акуратно замастили. Він торкнувся стіни у вітальні, щоб переконатися, що це йому не примарилося.
На столі лежав аркуш паперу – записка, букви чіткі, навіть красиві.
Я його знищив. Більше вас не турбуватиму.
Стурманн.
P.S. Я порізався та забруднив настінну панель. Коли кров потрапляє на необроблену дерев’яну поверхню, змити її неможливо. Вихід один – пофарбувати усю стіну в червоне.
Харрі опустився в крісло й узявся роздивлятися голі стіни.
І тільки вийшовши на кухню, зрозумів, що дива не скінчилися. Бо календаря з Ракеллю та Олегом не було на місці. Небесно-блакитна сукня. Він голосно вилаявся й узявся люто ритися у відрі для сміття, перевірив навіть пластиковий контейнер, що стояв на задньому дворі. Тільки тоді йому стало зрозуміло, що дванадцять найщасливіших місяців його життя знищені разом із сміттям.
Психіатр Х’єрсті Рьодсмуен розуміла, що цей робочий день буде для неї особливим. Поки вона крокувала коридором психіатричного відділення Хьоукелланської лікарні, що в Саннвікені, сонце урочисто піднялося над Бергеном і бризнуло у вікна. Лікарню стільки разів перейменовували, що лише декотрим з бергенців було відомо, що офіційно вона тепер називається лікарня «Саннвікен», але «закрите» відділення не перейменовували, так воно і залишалося «закритим», наче чекали на вказівки або пояснення, що назва ця неправильна, а найголовніше – принизлива.
Зустріч із пацієнткою, яка сиділа під такою охороною, якої у них у відділенні ще ніколи не було, одночасно лякала і радувала. Етичні принципи та підходи вони заздалегідь обговорили з Еспеном Лепсвіком з КРИПОСу та Мюллером-Нільсеном з Бергенського управління поліції. Пацієнтка перебувала у стані психозу – допитувати її було не можна. Х’єрсті як психіатр бесідувати з пацієнтами вміла тільки заради їхнього власного блага, тому допомогти поліцейському розслідуванню не могла. Не можна було забувати про лікарську таємницю. Тому їй самій доведеться визначати, що з почутого нею важливо для слідства, і добиватися від пацієнтки детальніших пояснень. Але навіть ця інформація не могла бути використана в суді, бо виходила від психічно неврівноваженої людини. Коротше кажучи, в плані етики та юриспруденції їй доведеться пройти справжнім мінним полем, до того ж найменша помилка може мати катастрофічні наслідки, адже усі її дії перевірятимуться неодноразово суддівськими та журналістами.
Поряд із білими дверима до кабінету стояли сищик у цивільному та поліцейський у формі. Вона вказала на перепустку, прикріплену до білого халата, і поліцейський відчинив перед нею двері.
Заздалегідь обговорили, що цивільний буде присутній у кабінеті, щоб покликати на допомогу, коли щось піде не так.
Х’єрсті Рьодсмуен сіла на стілець і подивилася на пацієнтку. Невже ця тендітна жінка з обличчям, на яке спадало довге волосся, та чорною гематомою біля розірваного рота може являти якусь небезпеку? Великими очима вона з жахом дивилася на щось, видиме тільки їй. Яка вже тут загроза! Здавалося, жінку приніс сюди вітер, але варто дмухнути – її понесе кудись в інше місце. Повірити в те, що вона холоднокровно вбивала людей,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сніговик», після закриття браузера.