Читати книгу - "Армагед-дом"

Дехто переживає дуже хворобливо. От як Андрій, наприклад. «Матусю, але ж із тобою нічого не станеться?!»

Кілька тижнів він був сам не свій, погано спав, кричав ночами, майже нічого не їв. Ніякі вмовляння — мовляв, усе минеться, ніхто не загине — не діяли або діяли погано. Із часом страх притлумився, але остаточно зник лише після випадку зі сливами.

Був червень. За рекомендацією знайомого лікаря Лідка взяла путівку на академічну базу відпочинку — подалі від узбережжя, в степу. Погода стояла така собі, Андрієві база не подобалась, усе було дуже погано, доки одного чудового вечора, гуляючи степовою дорогою, мати й син не натрапили на обгороджений сливовий сад.

«Сливи, — пожадливо сказав хлопчик. — Ма, а давай я натрушу?»

І Лідка, солідна пані «далеко за сорок», дозволила собі поступку. Поступилася злочинному бажанню сина, якого давно не бачила в такому куражі й азарті. «Гаразд, — сказала вона, — та тільки трошки й тільки дуже швидко».

Андрієві не треба було повторювати двічі. Лідка не встигла й оком змигнути, як він зник у листі, — сутеніло, й присутність сина вгадувалася лише за шелестом гілок і за глухими поодинокими ударами від падіння стиглих слив.

«Андрійку, досить, — сказала Лідка занепокоєно. — Ми їх потім у траві не знайдемо… Злазь, поки хоч щось видно!»

У цей час із боку дороги долинуло джмелине ревіння далекого мотоцикла. Звук наближався; у Лідки вистачило клепки не впасти в паніку й не струшувати сина з дерева в пожежному порядку. «Тихо, — сказала вона. — Зараз вони проїдуть, і ти злізеш».

«Вони» заглухли за двадцять метрів від злощасної сливи. Мотор мотоцикла захлинувся, гаркнув востаннє й замовк; почулася лайка, відносно делікатна, бо, як з’ясувалося наступної миті, у компанії з молодим механізатором подорожувала його дама.

«Ну йоханий бабай… Не бійсь, Свєтко, зара заведемось». Свєтка лише хихотіла у відповідь; мотоцикл пирхав, але заводитись не бажав, може, тому, що мотоцикліст був добряче напідпитку. «О, слива, — сказала Свєтка, чиї очі не втратили пильності навіть у густій уже темряві. — Пашо, давай сливи натрусимо». Механізатор Паша кинув свою безнадійну справу й поквапився догодити супутниці; Лідка, що сховалася за кілька метрів від дерева, в кукурудзі, встигла лише відкрити рота.

Паша підійшов до сливи й задер голову. Наступної миті на нього дощем посипалися фрукти. Ні, не дощем — градом. Сумирна слива трусила гілками й хіба що не завивала; випари алкоголю зіграли з механізатором злий жарт. Невідомо, що там йому привиділось, та тільки й Паша, і Свєта мовчки кинулись до свого мотоцикла, і той, поділяючи містичний жах господарів, негайно завівся. Тріскочучи мотором і вистрибуючи на вибоях, мотоцикл пострибав у бік села. Лідка підбігла саме вчасно, щоб підхопити Андрія, коли той падав з дерева. А падав він через те, що не міг утриматись на гілках — від сміху…

Кажуть, що подолати страх перед суворим начальником можна, якщо уявити його в нижній білизні чи в туалеті. Мабуть, саме тому Андрій перестав боятися мриги. Того вечора чудовисько страху постало перед ним у непоказному, комічному вигляді. У нижній білизні.

І ось уже підходить до кінця шістнадцятий рік, і до апокаліпсису лишилося років пять, а то й чотири. Андрій досі нічого не боїться, поділяючи помилки своїх однолітків, яким море по коліно; а Лідка зустрічається в понеділок із високим чиновником, із міністром надзвичайних ситуацій. Отже, мова піде про місце у списку, в дуже цінному списку, дуже багато людей заплатили би будь-що, аби опинитись у ньому…

Мова піде про право на малу частку «домовленого часу».

* * *

— Так, безумовно, Лідіє Анатолівно. Ваші заслуги перед наукою важко переоцінити… Але зайва хвилина «домовленого часу» означає можливі жертви серед населення. Чи згодні ви отримати своє право такою ціною?

Міністр був маленький, сухорлявий, у масивних окулярах. Густо-чорна оправа скидалася на дві з’єднані траурні рамки.

— Не зовсім розумію вас, — сказала Лідка обережно. — Усім нам відомо, що «домовлений час» скасувати неможливо. То чи варто покладати відповідальність…

— Відповідальність завжди обтяжує, — не зовсім чемно перебив її міністр. — Але «домовлений час» — не нагорода за заслуги, зрозумійте мене правильно. Це інструмент. Необхідний для збереження держави та цивілізації. У перші години після апокаліпсису нам потрібна влада, потрібна страхова система, потрібна координація відновлення економіки. Наука — безумовно, та тільки ті її галузі, які мають безпосереднє стратегічне значення.

— Що може бути стратегічно більш значущим, ніж розгадка призначення Воріт? — тихо спитала Лідка.

Міністр стенув плечима:

— До такої розгадки, як я розумію, ще досить далеко… І крім того, коли мова йде про проект настільки широко відомий, настільки працемісткий, що займає так багато людей, — скільком працівникам доведеться надати «домовлений час»? Одному, двом? Чи розв’яже це проблему? А їхні сім’ї? Лідіє Анатолівно, мені здається, ви не зовсім правильно зорієнтовані. Світ не зав’язаний на «домовленому часі». Я щиро переконаний, що весь ваш відділ щасливо переживе майбутній апокаліпсис. І що вже в перші роки нового циклу ми одержимо блискучі результати. І мені ще випаде можливість привітати вас із Державною премією… а то й міжнародною, я сподіваюсь.

Лідка дивилась у слабко помітні за скельцями, обведені траурними рамцями очі — і невиразно пригадувала власні промови перед школярами. Те саме рівне, професійно плавне словомелення. На будь-яку тему, з будь-якого місця, для будь-якої аудиторії. Мило, обнадійливо, ні про що.

— Зрозуміло, Михайле Євгеновичу… Останнє запитання. Якби дослідження за «чинником ем» були суворо засекречені й проходили за відомством ВГБ, це позначилося б на вашому рішенні?

Мовчання. Легкий подив за товстими лінзами окулярів:

— Н-ну… Розумієте, тоді мова йшла б… у рамках зовсім іншої ситуації…

— Дякую, — сказала Лідка й підвелась.

Секретарка провела її аж до дверей; біля під’їзду міністерства чекала службова інститутська машина, досить пристойна для свого класу, вона, проте, губилася серед багатого чиновницького транспорту.

— Я піду пішки, — сказала Лідка водієві.

Було вогко й холодно. Не найкращий час для прогулянок.

Лідка йшла, ловлячи обличчям рідкі краплі дощу, і заново, слово за словом, згадувала розмову з міністром. Рідкісні перехожі дивувались, мабуть, побачивши вираз її обличчя. Наче людина усміхається — та від такої усмішки хочеться перейти на інший бік вулиці…

Лідчин проект давно і міцно сидів у болоті, про яке мало хто, крім самої Лідки, знав. Розтікаючись у різні боки, натрапляючи на нову інформацію, струнка й багатонадійна гіпотеза перетворювалась на розпливчасте, невизначене, сумнівне припущення. Нові дані спростовували самі себе;

результати статистичних підрахунків, безсумнівні за малого обсягу матеріалу, чомусь не