Читати книгу - "УПА у вирі боротьби"

- Слава, друзяки!

Потім передали привіт від Проводу ОУН і від провідника Бандери, погратулювали за славний і успішний рейд, передали записку командирові Громенкові й відійшли.

Десь під час обіду до сотні прийшло двоє американських вояків із військової поліції. З ними був бунчужний Соколенко, що звернувся до повстанців тільки одним реченням:

- Друзі, сьогодні мусимо скласти свою зброю.

Він ізняв з плеча автомата, поклав його під дерево і, не сказавши більше ні слова, відійшов.

Повстанці мовчки подивились один на одного, а потім клали біля того самого дерева свої кулемети, автомати, рушниці й гранати.

Це була дуже болюча хвилина. Здобути зброю - не раз означало заплатити за неї життям українських патріотів-революціонерів. Тією зброєю повстанці захищали українське населення від напівдиких садистських московських орд. Завдяки тій зброї на деяких українських землях не раз на протязі місяців панували самостійність і воля. Де ця зброя була в руках вірних синів України, там була і вільна українська церква, громада, школа. З її допомогою український народ воскрешав свою давню славу. Добре озброєні українські повстанські відділи були прикладом і для інших поневолених народів, які часто пліч-о-пліч з ними воювали проти того ж самого ворога за свою самостійність.

І що за глупота в тих американців? Що за політична наївність? Замість підтримати поневолені народи і дати їм зброю, вони відбирають її від них.

Повстанці відчували велике пригноблення. Вони німо дивилися, як американські старшини вибирали з-поміж їхньої зброї найгарніші автомати з різьбленими прикладами і забирали собі, як «сувеніри».

Згодом українських старшин і підстаршин почали викликати одинцем на допити.

Мене, Чумака, допитували трьох: перший, гарний на вигляд жидок у цивільному, досить симпатичний американський громадянин, а одночасно, як виявилось у розмові, ще й палкий ізраїльський патріот; другий - американський капітан - високий, тоненький, а третій - українець-перекладач, вірний слуга своїх панів, рабської вдачі. До нього я відчув певну нехіть.

Перші питання, дуже офіційні, поставив американець:

- Яка ваша думка про Америку і про американський нарід? Я ворухнув плечима і спокійно почав відповідати:

- Країна велика й багата, а народ її дав таких людей, як Вашінгтон і Лінкольн, ідеї яких були зразком для всіх президентів і урядів аж до Другої світової війни. Але, на превеликий жаль, цього не можна сказати про вашого покійного президента Рузвельта. Він, як і англійський Черчіль, тільки ще більшою мірою, віддав багато народів москалям на поталу. Так жертвою москалів стали мільйони. Я певний, що за цю помилку довго буде платити і американський народ.

Українець-перекладач увесь час нервово писав, а тому, що на другому столі крутилась звукозаписна стрічка, я не сумнівався, що той вірний слуга перекладе мою відповідь слово в слово.

Вислухавши переклад, американець почервонів і досить нервово поставив друге питання:

- А яка ваша думка про німців? Скільки вас служило у німецькому війську?

«Ага!» - подумав я. - «Московська пропаганда прийшла сюди швидше ніж ми».

Жидок почастував мене цигаркою, а на обличчі у нього появилася усмішка. Перекладач із широко розплющеними очима чекав на відповідь.

- Моя думка про німців? - уголос подумав я, неначе запитав сам себе, а тоді почав: - Чи знаєте історію України за минулі двадцять п'ять років? Сотні тисяч українських патріотів розстріляли москалі. Мільйони знищені організованим голодом. Чи відомо вам, що українські війська допомогли полякам здобути їхню польську державу, а потім поляки їх підло зрадили? Що французькою зброєю постачена армія Галера не воювала проти москалів, а тільки проти української армії, яка не мала допомоги ні від кого?

І щойно тоді коротко відповів на запитання:

- Думку про німців я зміняв уже тричі. До війни думав, що німці допоможуть нам у нашій боротьбі за самостійність. У сорок першому році, коли вони показали своє справжнє обличчя, я зненавидів їх і згодом брав активну участь у боротьбі проти них. А сьогодні дивлюся на німців як на жалюгідну націю, знищену божевільним фанатиком Гітлером.

Коли ж мова про службу в німецькому війську, то, мабуть, маєте на увазі Українську дивізію «Галичина». Організування цієї дивізії відбулося проти волі Проводу Визвольного Руху. Проте запевняю вас, що ні один вояк цієї дивізії не йшов служити німцям, а хотів тільки здобути військове знання і зброю для боротьби за Українську Державу. Потім певна кількість їх влилася в УПА і своїм вишколом піднесла боєздатність повстанських загонів.

Моя щира відповідь подобалася ще хвилину тому настороженому американцеві. Тепер допит уже обернувся у розмову. Посмілішав і перекладач. Він запитав:

- Чи думаєте, що людські жертви у вашій боротьбі виправдані? Я з іронією відповів:

- Вас, американців, загинуло безліч за інтереси інших країн, а ми віддавали своє життя за волю свого народу.

Тут жидок запитав:

- Чи траплялося нам зустрічатися із жидами?

- Так. При УПА було досить багато жидів, між ними й чимало лікарів, які часто в скрутних умовах, без потрібних ліків, робили, що могли, лікуючи поранених. У селі Лубному, в лісі моїх батьків, переховувалася Саломея Бейзен. Вона увечорі приходила до нас і з умовленого місця за стодолою брала наготовані для неї харчі. Незважаючи на смертельну небезпеку, мої батьки ризикували і допомагали їй. Бейзени в сорок шостому році виїхали з Польщі десь до Америки, - розповідав я.

Жидок глянув на годинника і попрохав, щоб я прийшов о першій тридцять по полудні, бо зараз перерва на обід.

У кухні був великий рух, брязкотіли тарілки, ножі й виделки. У черзі стояли повстанці впереміш з американськими вояками, між якими було й чимало галасливих негрів.

По обіді повстанці обступили командира Громенка, а він давав поради:

- На допитах уважайте, бо тут є різні підозрілі типи. Не скажіть щось таке, що могло б пошкодити нашим у Краю чи відділам УПА в рейді.

По обіді я застав у бюрі ту саму трійку, що й рано. Тільки атмосфера тепер була багато приємніша. Капітан розсівся у вигідному кріслі, виклав обидві ноги на стіл і курив одну за одною цигарки. Жидок дивився на приготований заздалегідь список запитань і після відповідей робив на кожнім свою позначку.

- В якому терені ви оперували? - запитав, підсуваючи мені військову мапу західніх українських земель.

Я взяв олівець і обвів овальним колом Перемишль, Динів, Сянок, Балигород, Хрещату, словацький кордон і трикутник, а далі - лінію Керзона, скінчивши рисувати поза Кальварією.

- Чи не могли б ви нам описати або нарисувати ваші військові бункери