Читати книгу - "Криничар"

Підмайстер мав слухати цехову старшину, бути стриманим і провадити добропорядний спосіб життя. На вулиці не смів їсти, пити й сікатися до молодиць. За непослух, пиятику, бійку, лайку, наклеп, за неохайне вбрання і невідвідання церкви підмайстри каралися штрафом від півтижневої до піврічної платні. За крадіж і перелюб ще й різок діставали. Пригадується, котрийсь назвав церкву «свинячим хлівом», то сплатив покуту в один флорин і був підданий тілесній екзекуції в 12 ударів палицями.

Наші цехи ставали для недолітків не лише добутком свого хліба, а й твердою виховою. З безрідних, упосліджених сиротюків робили тут людей, ставили їх на ноги. Я наполіг, щоб, крім діла, учились вони й грамоті. Бо грамотний майстер ‒ трирукий майстер. Коли ми починали, в декотрих цехах не було письменного чоловіка, хрестиками й вузликами позначали свої рахунки. За два-три роки це становище переломилося і відпала потреба наймати писаря. А в статути була закладена вимога ще й другого іспиту для підмайстра ‒ на письмо, читання і рахунок. Для цього я запровадив недільну школу, що починалася по службі Божій.

Були й такі, що, вивчившись і відбувши п'ятирічний термін роботи, багли свободи. їх не здержували. Я їх розумів. Кожен має самотугом «проїсти» свою дорогу в житті. Такому давали в торбу книжку мандрівного цехового підмайстра. У ній мали класти відмітки власті, де зупинявся ремісник, цехмістери і майстри, які брали його на роботу. На відпусті мандрівець працював щонайменше три роки і вертався в свій цех, де мав право держати іспит на майстра. Ходили наші хлопаки Мадярщиною, Чехією, Галичиною, Трансільванією, доходили й до німецьких фабрик. Зазвичай саме з цих, обтесаних переходами й доучених чужиною, виходили найсправніші цеховики. Я знав це і всяко підохочував відлучення. Бо так доходили сюди нові віяння і нові засоби, так відкривався нам світ і ми відкривалися світові.

«Вони ні на що не вдатні, ‒ казали про нас, русинів, чужинські пани. ‒ Хіба що пасти овець, рубати ліс і порати картопляну нивку. Вони занехаяні й затуркані». Люди примирливо це приймали, підшіптуючи собі в пазуху: «Не ми такі, світ такий». Я хотів зломити позір і тих, і других. І дещо мені вдавалося.

Мудрі кажуть, що чоловік є те, за кого себе має. Я б ще додав: скільки має в собі свободи. Оце головний хребет людської істоти, головна наповненість, важніша за силу, багатство й щастя. В каменоломнях єгипетської Таби я не раз слідкував за тим, як гад нападав на здобич. Він сміло хапав звірину чи птицю, що здавалися більшими за його писок. Але помалу-помалу затягував їх і ковтав. Так і чоловік: скільки свободи він важиться заковтнути, стільки й матиме її, а з нею ‒ добробут, повагу і вдоволення життям. Все від нашої нутряної волі, від сили жадання, від потреби вибирати й домагатися свого. Наскільки народ в собі це осмислив і виховав, настільки він і панує в цьому світі. В мого народу, на жаль, мало волі, більше пристосування до знегод і смиренності в неволі.

Тим, хто нами править, і тим, хто їм помагає це робити, не потрібні люди вільні, розумні й багаті. Легше кориться нужденний, темний, пригноблений. Мої новації з цехами викликали на початках смішок, а далі й підлий спротив. Пустили з димом складування вовни, підрубали і зсунули в ріку миловарню, обікрали чоботарів, підпалили дві гостинниці, в одну ніч відрізали язики всім моїм коням. А жандармерія нічичирк. «Скупо даєш псам», ‒ шепнув приятель з магістрату. ‒ «Ліпше я буду годувати чотириногих псів», ‒ одказав я і направду завів псарню, бо на цьому таки щось розумівся.

Тоді й прилипло до мене назвисько, пан Кутьо, Пес по-нашому. Я обходив двори і вівчарські стани й відбирав таких псів, що в голосі мали густоту, а в очах ‒ злу розсудливість. Я добре за них платив. І вони того вартували. Коли вовчуга крадеться до отари, хитрі пси збиваються в гурму і кидаються в другий бік. Знають, що то лише кволий посланець, а вовча зграя пантрує в засідці. На двоногих зловмисників у псів інший викрут. До цехів були приставлені сторожові собаки, люди ночами пантрували чергою. Підмогли й братове-зброярі. Де в упадку кревне суспільне добро, там стає грудьми ціла громада. А це сила. Наша відкрита сила долала силу злодійську.

Люди мінялися, росли духом. Повелася боротьба з «партачами», позацеховими ремісниками, що торгували поробками на базарах. Вони гнули ціну, підсовуючи гірший товар. Я наполіг, аби їх штрафували, половина йшла в цехову скарбницю, а половина ‒ в міську. Так було заборонено продавати в Мукачеві «волосаті», необроблені постоли і не побілені гуні, а на весь крам встановлено тверді ціни. Ремісникам не вільно було ганити чужу виробу, закликати покупців з вулиці і витісняти сусідів з громадської лавки. Тих, хто з якогось причинку, не міг працювати в артілі, приєднували до цеху документально й давали надомну роботу. Та їм і самим на відрубному хлібі було важко. Я скупив ліпші глиновища в Новому Селі та Іванівцях, брав гуртом матеріали, мав свій діловий ліс на корені, запустив плавильну і ливарну печі. Тож за дешевим сирцем із поклоном ішли до мене.

Цехи кріпли. Наймали вже робітних людей з поденників та малоземельних селян. У більшості зародилися позичкові каси. Бідні і хворі могли дістати грошову спомогу. Артіль допомагала вдовам і тим, що служили у війську, вчилися. Водночас суворо карали гультяїв і нечестивців. Могли позбавити півмісячної платні за те, що хтось не з'явився на похорон побратима. А коли заскочили жону майстра за любовними втіхами з підмайстром, то діставала вона 15 палиць, а коханця карали тридцятьма і виганяли з города за «вчинену цехові ганьбу».

Скоро і влада розчовпала виграш такого господарювання. Податей більше, а мордування менше, ще й до празників урядники діставали дари від цехів. І понад це, я зголосив, що кожен цеховик відробляє річно одну днину в замку, а на випадок військових дій визначається місце, яке цех буде захищати своєю зброєю. З такою умовою люди сміло могли держати вдома зброю і мати майно під охороною. Ще одне моє впровадження ‒ товариство гасичів. Від кожного цеху відбиралися люди, що в разі пожежі притьмом збиралися на гасіння. Для цього ми склепали великі бляшані бочки і при них помпи з шкіряними сикавками. Як таке могло не любитися зверхникам?! Незчувся я, як став депутатом Мукачівської домінії, а бургомістер оголосив мене своїм почесним дорадником. Відтоді