Читати книгу - "Стрибок у ніщо"

— Пора вже вам, нарешті, розлучитися із земними забобонами. Дуже можливо, що нам доведеться прожити на Венері все життя. Боротьба з природою тут особливо важка. Нам треба не зменшувати — про такі шкідливі елементи, як Ганс, я не кажу, — а збільшувати наші сили. У нас мають бути дружини і діти. Здорові, життєздатні. Не можна псувати породи фізично нерівними шлюбами. Я одружуюся з Мері. Містерові Уеллеру — адже єпископа більше нема, — здається, подобається мадемуазель Делькро. Ви, Стормере, теж міцний мужчина. Вам підійде Амелі.

— Але… — крикнув Пінч і поперхнувся.

— Я не збираюся заміж, — сказала Амелі.

— На Венері це не ваша особиста справа, а громадський обов’язок. Містер Пінч, мабуть, може одружитися з Еллен, хоч сумніваюся, щоб від цієї пари були міцні діти. Ну, а ви, бароне, якщо хочете, можете взяти собі в дружини леді Хінтон. — Блоттон тріскотливо розсміявся.

Всі мовчали приголомшені. Тільки Уеллер, очевидно, був задоволений своєю долею і, стримуючи усмішку, поглядав на свою “наречену”.

Град припинився. Душний вітер розвіяв туман. Визирнуло сонце, і гріло зовсім по-літньому. Видно було, як на півострові біля складів зерна працюють Ганс, Вінклер, Мері, Жак а. сім’я Текерів, що зв’язала свою долю з “плебеями”. Зерно зсипали в мішки, брали їх на плечі і носили в “Ковчег”.

— Ці люди створені для праці, — усміхаючись сказав Блоттон.

— І Текери з ними!

— Заради дитини, мабуть, — заступилася Хінтон.

Лікар і досі відвідував її.

— Дивіться! Дивіться! Осіння процесія! — вигукнула Амелі.

Все небо вкрилося зграями перелітних птахів. По той бік затоки біля лісу, дуже швидко посувалися отари кочових химерних тварин. Кліматичні особливості Венери створили цих “сезонних скороходів”.

— Яке дивне створіння! — сказала Амелі.. — Оддалік здається, що йдуть самі велетенські ноги або що це людина на ходулях. Дві ноги товсті, величезні. Через двоповерховий будинок переступлять. Тулуб короткий, голова зовсім маленька, спереду теліпаються маленькі придатки — “руконоги”…

А ось напівверблюд, напівслон. Які величезні пузирі по боках! Мабуть, у них зберігається вода або запас жиру для далекої подорожі. Яка швидкість! Ніг майже не видно. Конем не наздоженеш.

Котяться велетенські колеса-змії, стометровими кроками міряють землю сині “землеміри”, довгими кур’єрськими поїздами мчать стоніжки.

Напівтварина-напівптах на високих палицях-ногах біжить, майже летить, допомагаючи собі “аеропланними” крильми, його обганяє чотиринога кавалерія тварин з коротким, м’ясистим хвостом, головою тапіра і трипалими руками — можливо, родоначальників венеріанських коней…

Усіх обганяють чорні “клунки” — здалеку не можна розібрати, що це за тварини. Вони стрибають, як блохи.

Але кожен їхній стрибок дорівнює сотням метрів.

У Блоттона розгорілися очі. Яка швидкість! На одній “сколопендрі” могли б уміститися всі пасажири… На жаль, нема таких ласо, нема таких міцних рук, щоб утримати ці живі машини потужністю в сотні кінських сил.

— Осіння процесія звірів, — промовила Делькро. — В Парижі це викликало б фурор.

Спостереження процесії було перерване вибухом оглушливої сили. Скелі задрижали, посипалося каміння, по майданчику перед печерами побігли тріщини. З божевільним гуркотом, шумом до неба вирвався вогняний стовп. Вогняні ріки потекли до Тихої гавані.

Ганс і його товариші, покидавши мішки, побігли до печер. Від коливання ґрунту водяний вал може залити весь півострів. Виверження тривало кілька годин. Коли б не сильний вітер, — як і під час попередніх землетрусів, — можна було б задихнутися від сірчаних випарів.

Усю ніч дрижав ґрунт. Гуркіт вулкана заглушав і громові удари, і ревіння прибою.

На ранок лава почала застигати, хоч від неї ще пашіло жаром. Ганс та його товариші, накривши голови шапками з моху, побігли до зерносховищ. Через годину приморозило. Лава застигла. Тихої гавані більше не було. Потоки лави спалили дерева. Тепер шестирукі легко могли перебратися на “плантації”. Але ліс був порожній і мовчазний. Кудись зникли під час виверження вулкана і зграї птахів, і кочові тварини. Життя на цій частині планети завмерло.

Наближалася зима…

У Цандера стало звичкою: щоранку після сніданку ловити радіо. Він методично, за планом пробував усілякі комбінації на довгих, коротких, ультракоротких хвилях — і все дарма. Ефір мовчав. Цандер випромінював сигнали, говорив і навіть сердито кричав у мікрофон:

— Алло! Алло! Говорить Венера! Говорить Цандер!

Відповіді не було.

Іноді в радіоприймачі тріщало, шуміло. Цандер навіть серед ночі схоплювався з ліжка і біг до апарата. Але далі тріску справа не йшла. Очевидно, це були розряди насиченої електрикою венеріанської атмосфери.

Вже другу годину Цандер сидів біля приймача і, нарешті, розсерджений, підвівся. Безнадійно.

Але ось почувся тріск, хрипіння,