Читати книгу - "Сміливий чунг"

на березі нові місця з глинястим мулом, знайшли й декілька таких самих глиняних шкаралуп, які утворилися при висиханні піщано-глинястого шару. Спочатку чунги не здогадалися обпалювати їх на вогні, та коли деякі з них порозмокали у воді й знову перетворилися в мул, вони зрозуміли, що обпаленим шкаралупам вода не завдає ніякої шкоди, і з того часу почали їх обпалювати.

Але обпалені глиняні шкаралупи легко розбивалися. Кістяну шкаралупу та-ма можна було кидати об землю, і вона лишалася цілою. Коли ж котрийсь із чунгів ненароком впускав з рук обпалену глиняну шкаралупу і вона падала на камінь або на тверду землю, то одразу ж розбивалася на дрібні шматочки. Часто дві такі шкаралупи розбивалися навіть від незначного удару одна об одну. І як би чунги не намагалися бути обережними, все одно розбивали їх, а нові знаходили не завжди.

Та ось одного разу маленькі чунги виліпили щось подібне до мисочки. Мнучи в руках клейку глину, вони ненароком, цілком несвідомо, надали їй форму мисочки. Власне, то була ще не мисочка, а тільки груба її подоба. Та все-таки вона була витвором їхніх рук, і малюки на радощах почали вищати й підстрибувати, а потім знову взялися ліпити такі? самі мисочки.

Для чунгів це було початком нової трудової діяльності, і незабаром рука їх виготовила перший посуд: кривий, незграбний, несиметричної форми, з шорсткими боками, з гру*— бими відбитками пальців. Але все-таки це був справжній посуд, яким вони могли користуватися.

Коли його поклали у вогонь і обпалили, він зберіг усі подробиці свого грубого виробу. Та це анітрохи не затьмарило радості чунгів. Навпаки, відбитки пальців на ньому їм так сподобались, що пізніше вони навмисне почали прикрашати ними свій глиняний посуд.

Якось на світанку почав іти дощ. Він був не дуже великий, не чути було навіть, щоб гриміло, але лило цілісінький день. Поблизу ніде не було печер, та чунги й не хотіли віддалятися від ріки, яка давала їм необмежену кількість хі-кі, і вони кинулися шукати захисту під густим гіллям найближчих дерев. У деяких дерев гілля починалося майже над самою землею, а листя на ньому було таке широке й таке густе, що крізь нього зовсім не протікало. Але дощ ішов цілий день і цілу ніч, вода почала просочуватись і сюди, і чунги, сидячи навпочіпки, змушені були не спати всю ніч. Разом з тим крізь гілля почав продувати різкий вітер, і добре було тільки тим, хто мав на плечах якнайбільше шкури. Вона зогрівала й захищала їх спини від великих і холодних крапель дощу.

Чунги сподівалися, що, може, дощ перестане хоч наступного дня, а біле світило вигляне, обсушить і зогріє їх. Однак небо лишалось таким же навислим та похмурим, і чунги зрозуміли, що воно ще сердиться і дощ не перестане і в цей день. Голобедрий підвів голову й почав оглядати зелену покрівлю. От коли б гілля цього дерева було ще густішим!.. Як… як гілля, яке вони колись наклали на щілину в скелі над своєю печерою…

І раптом, осяяний спогадами про те, що вони тоді зробили, щоб врятуватися від сильного, холодного вітру та від грізного виття бурі, він схопився й закричав:

— А-хай-я! А-хай-я!.. А-хай-я!..

То був крик, що сповіщав про якусь нову, важливу догадку, і чунги зрозуміли це одразу. Але що це була за догадка? Схопилися і обоє близнят, схопилися й інші чунги, і всі дивилися на нього з неприхованою цікавістю й напруженим чеканням.

— А-хай-я! А-хай-я!.. Ак-бу-бу! — махнув рукою Голобедрий на переплетені над їхніми головами віти.

Та оскільки його догадка була наслідком досить складного процесу мислення, він зрозумів, що не зможе висловити її інакше, ніж самою дією. Вибігши з-під дерева, під яким вони ховалися від дощу, Голобедрий почав ламати з інших дерев гілки з густим листям.

— Ак-бу-бу! Ак-бу-бу! — бубонів він, складаючи гілки на дерево, під яким вони ховалися вночі, і водночас махаючи руками, щоб краще пояснити, нащо він все це робить.

Він то показував рукою вниз і щулився, вдаючи, ніби на нього згори капає крізь гілля дощ і він нітиться під отими краплями, то вимовляв звуки, наслідуючи шум дощу.

Але пояснювати більше не треба було. Чунги добре зрозуміли Голобедрого й одразу ж почали робити те, що робив він. Спільними зусиллями вони скоро накидали над головами товстий шар густих віт; тепер вже не протікало. По боках звисали недбало кинуті віти, але, стиснуті іншими, вони трималися досить міцно й не падали. Так чунги зробили собі щось на зразок печери, до якої вже не текло.

Проте між провислими з покрівлі вітами утворилося багато щілин, крізь які дув пронизливий, холодний вітер. Голобедрий і Молода пома з своїми трьома синами та їх помами, близнята з своїми помами й дітьми, з яких двоє ростом вже доганяли своїх матерів, і ще троє чунгів з своїми помами й дітьми — усі вони входили до групи Голобедрого — гуртом позатуляли гілками ті щілини, залишивши тільки найбільшу з них для входу.

Затуляти щілини по боках було важко, бо, поставлені сторч, гілки падали, та й вітер перекидав їх раз у раз. Тоді чунги почали своїми гострими крем’яними копачами зрубувати товщі й важчі гілки. Але й вони не могли триматися рівно і падали, валячи за собою інші.

Довго думали чунги, як закріпити їх, щоб вони не падали, та так нічого підхожого й не придумали і вже почали впадати у відчай.

Молода пома, у якої виткі пагінці пообривалися під час влаштування спільного сховища від дощу, пішла нарізати собі свіжих пагінців, щоб зробити з них нові прикраси. Близнята помітили це і обидва заревли на все горло. З власного досвіду вони знали, якими гнучкими були оті пагінці і як міцно обплітали кущі й навіть цілі дерева.

Здогадавшись, що ті самі віти, які вони досі так марно намагалися закріпити, можна просто обплести, вони кинулися зрізати своїми крем’яними ножами довгі зелені пагінці. За їх прикладом