Читати книгу - "Підняти вітрила!"

— Полювали на альбатросів?

— Ні. Билися з піратами-маврами.

— Ага! Поранені є?

— На щастя, ні. Але якби не влучність моїх стрільців, то нами вже ласували б акули…

Минуть ще дні й тижні, поки Мартін Стрікленд знову подасть голос, але тоді він поставить у скруту весь екіпаж.

Люди, отямившись після сутички, побачили, що вже сутеніє. Західний пруг затягли почервонілі хмари, кинувши на океан дивний сплав, якого ніколи не створить жоден ливарник. Берег на сході зник давно, не видно було навіть фелук, але в повітрі плавав погрозливий і сумний дух.

Вільні від вахти люди впали знеможено на койки, навіть не поївши. При першій же зустрічі з океаном він виявився негостинним.

Сильний північний вітер зненацька поступився вночі східному бризові, звістуючи наближення пасатів, але «Сперанцу» всю ніч мучила зла хитавиця, яка припинилась лиш на світанку. Зате після сходу сонця океан став такий голубий, як Середземне море, і спокійно дихав, ніби лагідна тварина, якої не слід боятися. Угорі ширяли альбатроси, виписуючи широкі кола над кораблем. Внизу вода кипіла від танцю тисяч найрізніших риб. Два ряди касаток супроводжували шхуну, плинучи обіч кожного борту, вони могли пливти так багато днів підряд, не лякаючись людей, котрі зацікавлено роздивлялися їх.

— Це дельфіни, пане? — спитав Мігу.

— Ні, але вони родичі і відрізняються тільки тим, що в них гостріші роти. Це касатки, морські тварини з роду китових. Вони виростають не більше метра, ну, може, півтора. А в холодніших водах, на півночі, досягають восьми метрів і навіть нападають на китів.

— На китів? — здивувався юнга. — А я думав, що на китів не зважиться напасти ніхто.

— То справді так, на них нападають тільки великі касатки, вбагатьох на одного.

Юнга здригнувся:

— І в воді гірке життя, а не тільки на землі!

Згодом Мігу, ставши на вахту в дозор, побачив перед бугшпритом дивну істоту — це була риба завбільшки з скумбрію. Вона сріблисто поблискувала у хвилях і перелітала, спалахуючи, мов бенгальський вогонь. Хлопець тільки рота роззявив, а коли дивне створіння занурилось у хвилі за кілька десятків метрів, він обернувся до капітана й спитав здивовано:

— Пане, що то таке? Риба, що літає, чи пташка, що пірнає?

— Це, мабуть, була літаюча риба.

— Літаюча риба? А хіба така є?

— Є. Тільки ти не думай, що вона літає, мов пташка. У неї є щось на зразок крил замість плавців, але вона не може далеко летіти — найбільше сотню метрів.

— Їх, мабуть, дуже мало, бо я бачив тільки одну.

— На південь їх буде багато. А тобі просто пощастило: ця, очевидно, заблукала.

І справді, в наступні дні ні Мігу, ні хтось інший з екіпажу не бачили дивовижної риби, хоча й пильнували за океаном.

І лише четвертого дня з'явились літаючі риби. Вони зграями вискакували з хвиль, одні маленькі, з долоню завбільшки, інші майже півметра завдовжки, усі сріблясті, з білою спиною, а хвіст і груди — глибокої, мов темна ніч, синяви. При світлі сонця ці кольори запаморочливо мінилися, а феєричні польоти тривали дуже коротко. Часто вранці екіпаж знаходив на палубі по вісім — десять риб одразу, які заблукали в нічному польоті.

Бриз перших днів перейшов тепер у північно-східний пасат — вітер, такий улюблений мореходами. Наш корабель, тримаючи курс на Канарські острови, приймав його прямо в корму, що вимагало від стернового виняткової уваги, зате цілими днями не завдавало ніяких труднощів людям з екіпажу.

В останній день серпня «Сперанца» йшла протокою між африканським берегом і Ланзаротами, найпівнічнішим островом із групи Канарських островів. Небо вгорі було чисте, зате горизонт довкола затягнули свинцеві хмари, непорушні й сухі, які не віщували ні шторму, ні погожої години, а тільки виповнювали душу сумом.

У такі хвилини найзатятіший моряк думає про свою домівку, якщо вона в нього десь є, про садочок із квітами, про вікно, повне сонця, про чотири білі стіни й про долівку, яка не хитається під ногами!

Океан був лагідний, але в його обширі вгадувався великий неспокій, що зачаївся під завісою хмар.

«Сперанца» цілий день пливла в цьому вузькому казані; ввечері небо світліло на дві долоні над горизонтом; гнітюча стіна, здавалося, ось-ось обвалиться… Полярна зірка щодня опускалась дедалі нижче, готуючись зовсім зникнути і поступитися місцем зорям з другої половини неба й чарівності Південного Хреста, про який з ностальгією мріють мореплавці.

Другого дня під обід за кілька миль по правому борту з'явився високий пік. Глянувши на карту, капітан пересвідчився, що це вершина гори Муда на острові Фуентевентура.

Біля підніжжя гори розкинувся маленький порт. Антонові кортіло звернути з дороги й причалити тут хоч би на півдня, бо люди заслуговували невеличкого перепочинку, але дорога попереду ще довга, і треба було поспішати, щоб наздогнати П'єра.

Острів Фуентевентура цілий день був по правому борту. Коли ввечері вони вийшли за його південно-західний берег, знову почули могутній подих океану. А тільки-но зійшло сонце, північно-східний вітер, який невтомно віяв десять днів, раптом завовтузився поміж вітрилами, потім ковзнув через парапет і влігся спати на океанському плато, мов лінивий звір.

Моряки називають такий стан океану «тепла рівнина». Це щось більше, ніж непритомність, і менше, ніж смерть. Вітрила безсило звисають на фалах, обвисають і прапори, все на борту видається незначним, непотрібним. І поки все довкола спить, душа моряка, розлючена власним безсиллям, бунтує бурхливіше, ніж будь-коли. Бунти на борту виникають частіше в години такого штилю, аніж під час найшаленішого урагану.

Ісмаїл, покрутившись по палубі, спустився в кормову каюту й підійшов до капітана, аж нетямлячись од люті:

— Пане, цей мерзотник Стрікленд чому лежати, нічого не