Читати книгу - "Останній спадок"

Мимовільна усмішка затеплилася на Ярославових губах. Мелані ж, розгублена жвавими інтонаціями в голосі ігумена та різкою зміною настрою свого напарника, просто тупилася в підлогу. Вона не могла збагнути, коли Ярослав поверне розмову в потрібне їм русло й покаже папірець, який передав старий Підгірський.

— Отже, ви зрозумієте мене, отче, — з-під лоба глянув на ігумена Ярослав.

Ієромонах задоволено відкинувся в м’якому кріслі: перед ним духовний учень його давнього друга, а така зустріч є нічим іншим, як посланням Божим. Владислав Гладун осягнув ідейність Підгірського восени дев’яносто дев’ятого, тобто за рік упертих суперечок. До того часу він засинав із молитовними благаннями на вустах знайти істину, порівнюючи аргументи Підгірського та разюче відмінні від останніх біблійні. Минулостолітній вишкіл священнослужителів давав снагу шалено опиратися, гостро реагувати на будь-які заперечення. Двовір’я розгойдувало хиткі терези розуміння, але, прийнявши людину, позбуваєшся кайданів осуду. Саме тоді, як Владислав Гладун прийняв Ігоря Підгірського у свої обійми, його думки потекли суцільним струмком свідомого вибору.

— Ви також були близькі? — запитав ігумен.

— Останні дні жалкую, що не так, як би хотілося. На жаль, я був серед тих упертих, хто не поділяв його поглядів. Як і ви. Був занадто впевненим у своєму завченому Богові.

— Не як я, — раптом скинувся ігумен, — ми по різні боки барикад на цій релігійній війні.

— Були. Були по різні боки.

Отець Гладун важко зітхнув — і замість усміхненого доброзичливого дядечка перед Ярославом раптом постав стомлений старий мудрець, що мовчазно та виважено очікує на рішучі кроки гостей.

— То що привело вас сюди? Чим я можу прислужитися? Вочевидь, не теплі спогади були причиною того, що ви подолали свій довгий шлях.

Ярослав сягнув рукою до кишені та витяг звідти довгий папірець з обірваними кутами та діркою на лівому згині. Мелані вперше побачила на власні очі те, заради чого так багато витерпіла. Здригнувшись, вона на кілька секунд прикипіла поглядом до глаголичних символів.

— Це те, що залишилося від Ігоря Підгірського, — обережно, наче балансуючи на тонкому канаті, мовив Ярослав.

Гладун не зронив жодного слова. Не дозволив собі навіть ближче оглянути папірець.

— Ігор Підгірський зашифрував цитату Теодора Студита «Хто відкриває все духовному отцю…»

— «…чистий, як сонце», — доказав ігумен Гладун. — За цим принципом Ігор жив. Повністю — і розумом, і серцем (або ж усією душею) — віддавши себе духовному осередку, він пізнав себе. Навіть я, настоятель монастиря, не спромігся на це, блукаю натомість щовечора помислами в молитвах. Коли людина сягає глибини свого єства та зливається з навколишнім світом, навіть сонце не може похвалитися більшою чистотою. Таких людей називають несповна розуму тому, що вони не вписуються в жодну модель, запропоновану соціумом.

— То ви знаєте, навіщо ми прийшли?

— Знаю. Хоч Ігор і попереджав, що з чужих може з’явитися лише один. Ем… — Ігумен знову поліз пальцями в сіро-білу бороду, чухаючи в задумі підборіддя, — на «К» прізвище, здається, було.

— Кравець.

— Так!

Брови та жовна Мелані Маєрс зреагували на звук знайомого прізвища. За останні кілька годин вона чула його як мінімум тричі, та жодного разу не в хорошому сенсі.

— Ну що ж, ходімо, — підвівся ігумен, важко спершись руками на стіл.

— Куди?

— По книгу.

— Яку ще книгу?

— Хіба ви не розгадали до кінця? Гляньте ще раз на принесений папірець. Останні чотири цифри бачите?

1118. Останні цифри зашифрованої цитати Студита. Доки ігумен не згадав про них, Ярослав вважав їх помилкою. Принаймні сподівався на це. Та після впевненої та безапеляційної вказівки на них отця Гладуна Ярославові сумніви розвіялись. Як розвіялись і похмурі думки Мелані, щойно ігумен підвівся та попрямував до дверей.

— What’s happening?[98]

— We’re leaving[99].

— Where?[100]

— I don’t know. Wait just a second[101], — заспокоїв жінку Ярослав і звернувся до ігумена. — Так, бачу, проте не розумію, до чого вони.

— Це нумерація, що стосується монастирської бібліотеки. Одинадцятий стелаж, вісімнадцята полиця. Потрібна вам секція розташована майже в кінці бібліотеки. Вона не така вже й велика, але достатньо змістовна.

— Книга?

— Бібліотека.

— What? — уп’ялась очима в Ярослава перелякана жінка, легенько стискаючи рукою його лікоть.

— We’re going to the library[102].

3

Львів, Україна. 15 вересня, 2015 рік

Крізь мертву темряву долинали тихі слова. Я не знав, де я й що зі мною. Відчував тільки неймовірну слабкість, що важким тягарем лежала на повіках. Голоси ставали дедалі голоснішими. Сон та реальність сплелися в одне ціле.

— Він приходить до тями…

До горла підкочувалася легка нудота, але сил не ставало навіть на неї.

— … знеболювальне та снодійне. Шви не розійшлися. Йому потрібен час…

Запах. Перед тим, як знову поринути в м’яку пітьму, вловив запах ліків і хвороби. Я в лікарні? Але як? Я мусив підвестися чи бодай розплющити очі, та не міг. А тоді в’язка темрява почала поволі затягувати мене, забираючи тихі голоси й відчуття того, що я ще живий.

4

65 км на схід від Вашинґтона, США. 15 вересня, 2015 рік

Від останньої звістки Ґреґора спливло майже сім годин. Описати словами те, що відбувалося в особистому кабінеті голови «Ізраéлю» Білла Гендерсона, було важко. Передусім головний прес-аташе дістав наказ пильно відстежувати всі соцмережі, якими користуються в Україні, з фокусом на львівські акаунти, паралельно зосередити увагу на офіційно адекватній і «жовтій» пресі, байдуже, місцевій чи загальнодержавній, переглядати новини від одинаків онлайн-стрімерів і каналів новачків-ентузіастів до топових сайтів та телеканалів. Лі Діксон повинен був щохвилинно перевіряти всі електронні адреси Бойда та Г’юза, їхні телефонні номери (і робочі, і особисті), усі мобільні й електронні сигнали з України до США за останні години, вишукуючи будь-які спроби чоловіків зв’язатися з програмою. Очільник відділу виконавців Дональд Руфус почав готувати своїх агентів до роботи в Україні. Окрім них, Гендерсон задіяв ще з десяток осіб для пошуку можливої інформації щодо перебування Бойда та Г’юза.

Аманда Ворд неабияк нервувала від вигляду спотвореного люттю обличчя шефа. Усе скидалося на початок масового вторгнення в чужу країну для розвитку широкомасштабної війни. Найгірше те, що Аманда вважала Гендерсона повністю на це здатним.

«Невже я ніколи не виберуся з цього лайна», — думала Аманда Ворд, бездумно клікаючи мишею сайтом телеканалу «1+1», одного з найавторитетніших в Україні. Упоратись із завданням Гендерсона самотужки було майже нереально,