Читати книгу - "Я не про це мріяла чи Потрапила, так потрапила, Тетяна Барматті"

Розділ 31 – Весілля.

– Шаса Світлано, я можу ще чимось допомогти? – Тихо уточнила в мене покоївка, яку надіслав Дарак.

З нашої вечері та відвертої розмови, де я дізналася багато нового, минуло вже три дні. Менструація, вже не знаю, кому дякувати і кому молитися, благополучно закінчилася і зараз я готувалася до найзначнішої події в моєму житті – обряду одруження.

Грати пишне весілля, влаштовуючи бенкет на весь світ, ми поки що не хотіли. Та й є справи важливіші, ніж марна трата часу. А от зробити обряд, щоб нагшаси більше не сприймали Дарака, як когось стороннього, треба було. Чого брехати, я вже хотіла опинитися в ліжку з усіма своїми нереальними чоловіками, які, певна річ, зможуть піднести мене на вершину блаженства.

– Ні, все чудово, – усміхнулася я дівчині, яка за весь час підготовки вперше подивилася мені у вічі. До чого ж боязка особа. Думаю, вибір Дарака припав саме на неї лише через її скромність. – Можеш йти, дякую.

– Що ви, це моя робота, – пробурмотіла вона і, схиливши голову, покинула мою кімнату.

Задоволено усміхнувшись, розправляючи плечі, я подивилася на своє відображення у дзеркалі. Біла сукня, на якій таки наполягла я, чудово сиділа по фігурі, м'яко і ненав'язливо окреслюючи вигини і спадаючи вниз красивими хвилями. Ззаду можна було чудово побачити татуювання, яке я навіть не збиралася ховати. Нехай усі бачать, що я одружена з найпрекраснішими чоловіками.

Покрутивши в руці кулон, що висів на шиї, я другою рукою поправила своє біляве волосся, милуючись прекрасною укладкою, яку мені зробила покоївка, і ненав'язливим макіяжем. Так, тепер я точно готова!

Підібгавши губи і опустивши руку, я зітхнула. Зараз мені не вистачало мами, тата, сестер та брата. Своєї великої родини, їхньої підтримки та необразливих веселих зауважень. Звичайно, я чудово розуміла, що мені гріх скаржитися. Саме я сама захотіла до іншого світу, але в такі моменти розумієш усю цінність рідних. Добре хоч мама знає, що я в іншому світі і не хвилюватиметься. Принаймні, я на це сподіваюся. Та й вона мала давно зрозуміти, що поки я не доб'юся свого, не заспокоюся.

Відволік мене від гнітючих думок незрозумілий шурхіт. Нахмурившись, розуміючи, що чоловіки мали готуватися до ритуалу, адже сама їх відправила, я застигла. І треба було мені згадати про те, що нареченому не можна бачити наречену у весільній сукні, та ще й прибрехати про чоловіків?

Різко розвернувшись, прихопивши тільки гребінець, що трапився під руку, я чітко попала ним в око якомусь вбраному, наче спецназівець, чоловіку, слухаючи його невиразне бурмотіння, що неясно нагадувало добру таку лайку.

Цікаво, на що він сподівався? Хотів викрасти мене?

Ну, це цілком реально, принаймні, поки я одна, але далі що? Шантаж? Провокація? Або тремтіти буде в очікуванні нагшасів і драконів? Хоча, ось це я розумію, справжня сцена з книги, хоч щось зійшлося, викрадення! Ось тільки викрадач явно помилився адресою, зі мною просто не буде.

– Хочеш, прикол покажу? – Змовницьки випалила я, обдарувавши чоловіка фірмовою акулячою посмішкою, поки він дивився на мене одним оком, нервово напружившись.

– Що?

– Зараз. Дивись!

Виставивши перед собою руку, з відстовбурченим верхнім пальцем, я різко схопилася за нього другою рукою, смикаючи на себе і загинаючи його вниз. Кілька секунд я заінтриговано грала бровами, а потім помахала другою рукою, вдаючи, що шукаю втрату, чарівним чином повертаючи, а точніше розгинаючи назад палець.

– Круто?

– Ти хвора, чи що? – Розгубився викрадач, подивившись на мене, як на останню дурепу. Ну, звичайно, непрофесіонал своєї справи він, а ненормальна я. Ось звідки така несправедливість?

– Що ти сказав? – Закричала я, а потім завила на одній ноті, змушуючи викрадача відсахнутися, дивлячись на всі боки шаленим поглядом.

Як я й думала, не минуло й кількох секунд, як у моїй кімнаті були не тільки стражники, а й усі четверо моїх чоловіків. Звичайно, вони з дикою люттю дивилися на смертника, який ризикнув увірватися до їхньої дружини. Скрутили викрадача швидко, буквально в останню секунду виловивши його з порталу, який він поспішив відкрити, а потім зв'язали по руках та ногах.

Шанліс зірвав із чоловіка маску і в кімнаті застигли буквально всі. То був хлопець, зовсім хлопчик років шістнадцяти. Напевно, саме тому я й почула той шурхіт і змогла затримати його своїми розмовами. Якби він був справжнім професіоналом у цій справі, я б, швидше за все, навіть прислухаючись, не змогла б нічого усвідомити.

– Хто тебе підіслав? – Жорстко запитав Шанліс шипучим, хрипким голосом.

– Шанліс ... – пробурмотіла я, помічаючи, як здригнувся хлопчина. Не знаю, чому, але мені було його дуже шкода. Ну не від солодкого життя він тут з’явився? – Розкажи нам усе, і ми допоможемо, – впевнено, але м'яко видихнула я, заглядаючи у чужі зелені очі.

– Вже ніхто не допоможе, – буркнув він і заплющив очі.

– Тобто, ти здався? – Пирхнула я, багатозначно хмикнувши. – Ти ж людина? – Поцікавилася я, по-перше не було жодних розпізнавальних особливостей у зовнішності , а по-друге всередині була чітка впевненість у тому, що хлопчина однієї зі мною раси.

– Так. Це щось змінює? – Втомлено пробурмотів він.

– Звичайно. Я теж людина, – гордо видихнула я, не без задоволення дивлячись за тим, як округляються очі хлопця.

– Ви людина?

– Звичайно. Така цікава дівчина, як я, просто не могла бути кимось іншим, – хвалькувато видихнула я, помічаючи посмішки своїх чоловіків, які вони намагалися приховати. Та самій смішно, але розговорити хлопця хочеться, зрозуміти, чого він боїться, і хто його прислав сюди. – А тепер розкажи мені все і повір, якщо я не зможу тобі допомогти, то це постараються зробити ось ці чотири добрі дядьки.

– Навіщо їм це робити? – Насторожено уточнив хлопець, з побоюванням подивившись на нагшасів та Дарака.

– Щоб заслужити нагороду? – Підняла я одну брову.