BooksUkraine.com » Любовна фантастика » Я обираю бути твоєю, Ольга Островська 📚 - Українською

Читати книгу - "Я обираю бути твоєю, Ольга Островська"

87
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Я обираю бути твоєю" автора Ольга Островська. Жанр книги: Любовна фантастика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 89 90 91 ... 110
Перейти на сторінку:

А наступної миті в кімнату вривається біла, як полотно, Жозелін, і тут же кидається до мене. Я ледве встигаю помітити, що у неї все обличчя в крові, перш ніж втрачаю свідомість від перевантаження всіх сенсорних систем...

Продираючись крізь в'язку каламуть, що огорнула мій розум, я, здається, пхикаю від безперервного болючого гулу в голові, який не дає ні думати, ні дихати, ні чути хоч що-небудь.

А потім приходить відчуття жару, зосередженого в животі, він поширюється на все тіло, слідом, здається, відчуваються чиїсь дотики. І ледь помітний за дзвоном у вухах тихий, хрипкий голос.

− Так, адаміре. Сьєра майже не постраждала… знепритомніла, але вже приходить до тями… – дотик зміщується на живіт. – Дитина захистила… з нею все гаразд, наскільки я можу судити. Сильний малюк.

Тремтячі руки самі собою здіймаються, накриваючи і живіт, і долоню Жозелін, що лежить на ньому. Те, що з моїм сином все добре, я відчуваю так само ясно, як і невблаганний монотонний гул у голові. Ніби малюк сам посилає мені заспокійливі хвилі своєї сили та енергії.

Але в душу все одно заповзає задушливий страх, підсилений невиразним відчуттям чужого… навіть не болю, а нелюдського титанічного напруження. Рок. Це його сила, воля і розум тримає зараз все навколо у хиткій рівновазі. Я відчуваю це.

− Рок, − виштовхую з легень смердюче від диму повітря, намагаючись відкрити заплакані запалені очі. − Що з Роком?!

− З вашим пов'язаним все добре, сьєро, − чую у відповідь слабкий голос, і далеко не одразу знаходжу поглядом Жозелін. Доводиться навіть болючу голову на голос повернути.

Вона, виявляється, лежить поряд зі мною, на підлозі. Бліда до сірості. Ковтає, стиснувши посинілі губи із засохлою на них кров'ю, і знаходить у собі сили пояснити: − Він не може зараз прийти. Палац зазнав диверсійного удару. І адамір Шаєра змушений терміново латати енергетичні проломи в системі безпеки та гравітаційних полях.

– Ми падаємо на місто? – ошелешено хриплю я, чіпляючись за її руку.

− Ні, сьєро. Адамір не допустить цього, – впевнено вимовляє Жозелін. – Просто залишайтеся тут, у безпеці, доки він зайнятий. Все буде добре.

Не бреше.

– А з тобою що? – я з тривогою розглядаю бліду помічницю.

− Можна сказати, контузія, − вона заплющує очі. – Я… колись була досить сильною куардою. Мої канали повністю випалені, я не можу ні накопичувати, ні керувати енергією як треба, але чутливість залишилася. По палацу завдали кілька дуже сильних точкових енергетичних ударів, увімкнулася створена імператором система безпеки, яку зараз живить адамір. Вас захищає ваш з ним зв'язок, захисний кокон вашого ненародженого сина, та ви й самі порівняно легко витримуєте сплески енергії, навіть такі потужні. Для мене ж це… набагато болючіше.

Судячи з красномовної паузи, сказати вона хотіла щось зовсім інше. Делікатна над міру, як завжди. Але допитувати бідолашну, завдаючи їй тим ще більше страждань, я не хочу. Тому на кілька секунд замовкаю, дозволяючи собі прийти до тями.

Навколо мене справді відчувається щось на кшталт того силового кокона, який створював Рок на суді, щоб захистити від енергії присутніх адамірів. Невже це вже моє маля, виплекане енергією названого батька, на таке здатне? Лагідно гладжу живіт, посилаючи сину всю свою безмежну любов і подяку.

Мама любить тебе. Сильно-сильно. Дякую, мій маленький.

Поступово в голові проясняється, туман в очах теж розсіюється. Гул у просторі навколо вже не доводить до нудоти,  і на мізки тисне не так сильно. На мої мізки, принаймні. Жозелін же, здається, стає тільки гіршим.

Досить валятися, пора розбиратися, які проблеми нам принесла ця чортівня.

Стогнучи, я підводжуся на лікті й озираюсь навколо. По кімнаті й не скажеш, що трапилося щось дуже страшне. Лише деякі речі попадали, меблі зрушили з місця і повітря гірчить димом. Зате чуття волає, як різане. Сталося, ще і як сталося.

Але я у свого чоловіка вірю, якщо він сказав, що все буде гаразд, то значить буде. Нема чого паніку пороти.

Перекотившись, обережно підводжуся на коліна і, переконавшись, що з підлогою мої коліна цілком дружать, схиляюся над своєю компаньйонкою. Від побаченого стає просто страшно. Її тіло раз у раз дрібно здригається, з носа й досі дзюрчить кров. З вух теж струмками тече. Оце, контузило бідолашну.

− Жозелін, я можу тобі якось допомогти? − обережно стискаю витончену долоню.

− Ні, сьєро, − не розплющуючи очей, видихає вона. − Ви не можете.

– А хто може?

Наче у відповідь двері різко і зненацька відчиняються, впускаючи в спальню кремезного, чорноволосого з легкою сивиною, куарда в темно-сірому кителі. Він стрімко кидається до нас. Я навіть злякатися не встигаю. Щось реакції у мене якісь загальмовані. Обличчя у чолов’яги невиразно знайоме, здається, днями я його якось бачила поряд з Роком, але ж не розглядала зі зрозумілих причин.

− Сьєро Соломія, мене звуть Фалькар, я тут за наказом адаміра Шаєра, щоб допомогти вам, − він, пригальмувавши, окидає мене пильним скануючим поглядом, а потім відразу ж звертає всю увагу на куарду, що лежить поруч зі мною, і присідає навпочіпки по інший від неї бік.

Тепер я вже згадую виразніше. Здається, це голова служби безпеки мого чоловіка.

Розмовляючи зі мною, він накриває лоба Жозелін долонею, другу кладе дівчині на сонячне сплетіння, і вона, тихо полегшено видихнувши, обм'якає нарешті, переставши тремтіти. А погляд куарда знову спрямовується на мене.

– Наскільки я можу судити, ви не постраждали. Як ваше самопочуття?

− Дякую, непогано. Ви бачилися з моїм чоловіком? З ним усе гаразд? − я з неприхованою тривогою зазираю в обличчя цього Фалькара, чекаючи відповіді.

Ну, не тягни. Кажи вже.

− Так, сьєро, − погляд куарда стає надто здивованим.

Але що такого дивного в тому, що я занепокоєна долею свого пов’язаного?

− Не хвилюйтесь. Адамір Шаєра відновлює гравітаційне та захисне силове поле навколо палацу. Це може зайняти кілька годин, – Фалькар на кілька секунд замовкає, зосередившись на лікуванні моєї компаньйонки. А потім цікавиться рівним тоном: − Не заперечуєте, якщо я покладу Жозелін на ваше ліжко? Їй життєво необхідно поспати зараз, а я не хочу залишати вас без нагляду, поки буду переносити її в інше місце. Та й мені зручніше буде так наглядати за вами обома.

1 ... 89 90 91 ... 110
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Я обираю бути твоєю, Ольга Островська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Я обираю бути твоєю, Ольга Островська"