Читати книгу - "Блогерка для бандита, Джулія Рейвен"

— Зараз буде дуже боляче, — попередила Злата. — Навіть якщо поранення наскрізне, куля могла зачепити органи...

— Злат, — прохрипів я, не впізнаючи свого голосу. Я насилу ковтнув в'язку слину, щоб хоч трохи змочити пересохле горло. — Я ж не дівчинка, потерплю. Немає часу. Давай швидше.

Я глибоко вдихнув, долаючи бажання заплющити очі. Дуже хотілося спати. Але я розумів, що якщо засну, то більше не прокинуся. І більше ніколи не побачу Злату й сина. А їм зараз потрібна допомога. Головорізи їх так просто не залишать після моєї смерті так точно.

— Один, два, три... — Злата тихо порахувала й акуратно потягнула за край моєї сорочки.

Зморщилася від вигляду кривавої рани, але замість очікуваного переляканого вереску або істеричних голосінь, дружина лише скупо посміхнулася мені. Єдине, що її видавало - тремтячі руки. Немов досвідчена військова медсестра, вона рясно змочила в спирті вату, голку, нитки. Протерла живіт, і закусивши від старань губу, без попередження зробила перший стібок.

Не втримавшись, я все таки зашипів від болю, але тут же повернув собі незворушний вигляд. Зовсім поруч Єгорка дивився мультики, і лякати його ще більше не хотілося. Але це було, дідько побери, пекельно неприємно. Нерви обшпарило, дихання перехопило. Ледь стримав бажання схопити Злату за руки й відкинути геть.

— Дім, ти ж не дівчинка. Терпи, — повернула мені підколку дружина і вже набагато впевненіше почала зашивати рвані краї. На її обличчі не здригнувся при цьому жоден мускул. — Ще зовсім трохи...

Не знаю, кого вона так заспокоювала: себе чи мене, але її максимальна зібраність дивувала. Після всього, що вона сьогодні пережила, Злата трималася молодцем. Без зайвих слів вона проробляла стібок за стібком на моїй шкірі. Рана ставала дедалі меншою, а потім і зовсім зникла. Але мені здавалося, що це тривало вічність. Дихати стало неможливо.

— Ну ось і все, пацієнте, — з полегшенням видихнула дружина, недбало витираючи крапельки поту, що виступили на лобі. — Для повного одужання вам призначено спокій та здоровий сон. Тож лягайте...

Уперше я глянув на Злату зовсім з іншого боку. Незважаючи на покидька-батька, вона — добра, зібрана, зовсім некапризна, чуйна дівчина. В екстремальних ситуаціях не губиться і не скиглить, що її все дістало. І вона моя. Ніжна і кохана.

— Не можна спати, Злате, не можна, — криво посміхнувся і зі свистом я втягнув велику порцію повітря.

Спробував встати. Кольорові мушки затанцювали перед очима, змушуючи мене схопитися за спинку крісла і перевести дух. Ох, щось я зовсім розклеївся. Необачна ідея одразу ж спала на думку. Я ж тільки заважатиму і гальмуватиму сім'ю під час втечі за кордон. І не факт, що доживу до кінцевого пункту маршруту.

— Діме, що ти робиш? — схвильована Злата підбігла і підставила своє плече. Така тендітна, маленька, з ледь вловимим ароматом парфумів грубо змішаним із запахом горілого.

— Усе добре, рідна, — цмокнув її в лоб і потягнувся за мобільним. Швидкими рухами знайшов потрібний контакт і відправив повідомлення. — За п'ятнадцять, максимум тридцять хвилин, приїде надійна людина, Карен, він мій боржник. Він привезе документи, речі, щоб переодягнутися. І допоможе вам перетнути кордон. І звісно ж дістатися Італії. Можеш поки що прийняти душ, освіжитися.

— Тобто "нам"? — Злата стрепенулася, ігноруючи все інше, що я сказав. Голос її затремтів, на очах виступили сиротливі сльози. — Тобто "нам", Дімо? — повторила вона з натиском, — навіть не думай, що я поїду без тебе. Ти чуєш? Що ти задумав? Не смій... —  не давши їй договорити, я накинувся на її рот із поцілунком. Цілував її дико, жадібно, насолоджуючись смаком її губ. Адже розумів, що це востаннє й більше її не побачу.

— Просто повір, рідна, — прошепотів я Златі, відсторонившись. Ковзнув каламутним поглядом по грудях, що піднімалися, милому личку, скуйовдженому волоссю. Немов хотів запам'ятати її, всі риси і дрібниці. Усе-все, що тільки можна було. — Я за кілька днів приїду до вас, — почав обережно, щоб не налякати. — Усього лише кілька днів, і ми знову будемо разом. Якщо ми три роки змогли пережити порізно, то що нам ці два-три дня змінять?

— Але навіщо, Дім? — глухо схлипнувши, Злата все ж не змогла стримати сльози. Притулилася щокою до моїх грудей і зашлася в беззвучному плачі. — Я... я не хочу тебе втрачати, — нерозбірливо пробурмотіла вона. — Не хочу, як ти не розумієш?

— Розумію, рідна, — я ніжно гладив її по спині, — я все прекрасно розумію. Але й ти зрозумій. Мені потрібно розібратися тут з усіма справами, щоб більше ніхто нас не потривожив, — я нахабно брехав, намагаючись, щоб мій голос мене не видав.

Але по-іншому я не міг. Тікати за кордон із пораненим, який може відкинутися будь-якої миті й підставити свою сім'ю — не дуже розумне рішення. Їм потрібен шанс почати нове спокійне життя, нехай і без мене. Але Златі про це знати необов'язково.

— Дімо, щоб ти не задумав.... не кидай нас, будь ласка, — Злата тихо прошепотіла, зустрівшись зі мною поглядом. Величезні зелені очі з болотною цяточкою були сповнені тривогою і благанням.

— Рідна, три дні і не більше, — я впевнено проговорив явну брехню, — три дні і я приїду. Просто повір. Потрібно взяти себе в руки і подумати про Єгорку. Світ. Їм потрібна ти.

— Обіцяєш? — крізь сльози вона тихо запитала. — Обіцяєш, що повернешся?

— Обіцяю, рідна. Обіцяю. По-іншому й бути не може.

— Три дні... — нагадав їй, коли Злата із сином, сестрою та подругою сідали в непримітне синє Вольво Карена. — Три дні, — вимовив одними губами, і мало сам не задихнувся від болю. Болю усвідомлення, що більше їх ніколи не побачу.