Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря"

Південь України посідав особливе місце й у планах Директорії УНР, бо, окрім економічно-торговельного, він мав і важливе військово-стратегічне значення щодо налагодження союзницьких відносин з країнами Антанти. Тому падіння гетьманського режиму тут відбулося навіть раніше, ніж у Центральній Україні. Це сталося ще й тому, що у великих містах півдня зміна влади проходила мирним шляхом. Так, ще 19 листопада 1918 р. у Єлисаветграді місцевий український підрозділ разом з галицьким куренем роззброїли добровольчий офіцерський загін.

У результаті перемовин, які відбулися на підступах до Одеси між представниками командування республіканських військ, делегацією міської думи та представником 3-го Херсонського корпусу, було підписано угоду, щоби здати місто без бою. Протягом 11 грудня на вокзал «Одеса-Головна» почали прибувати ешелони республіканської армії, які рухалися з двох напрямків — зі ст. Роздільна та з Бахмача. Третя окрема група передислоковувалась на Тирасполь до кордону з Бессарабією. Урочистий вступ військ Директорії до Одеси відбувся 12 грудня, коли на центральному вокзалі представники української влади зустрічали війська, які проходили церемоніальним маршем під супроводом військового оркестру, що виконував український гімн та «Марсельєзу».

Разом з військами до Одеси поверталася й цивільна влада. 12 грудня було опубліковано наказ за підписом губернського коменданта Херсонщини та Одеси І. Луценка, якого на цю посаду було призначено Директорією УНР ще 26 листопада. Він містив перелік нових органів влади із зазначенням їх очільників. Крім цього, у наказі йшлося про відновлення законів, які були видані Центральною Радою.

За схожим сценарієм події розгорталися в Миколаєві та Херсоні. Так, 11 грудня в Миколаєві була укладена угода між отаманом М. Григор’євим та німецьким командуванням, яка також передбачала перехід влади у місті «без кровопролиття». Наступного дня до міста увійшли війська Директорії та було відновлено посади комісарів, що існували за УЦР. У Херсоні влада Директорії без опору утвердилася 13 грудня.

В Одесі зміна влади дуже часто супроводжувалася зростанням злочинності. Цього разу кримінальні елементи ознаменували ніч на 12 грудня убивствами, грабунками, набігами й стріляниною. А вже 12 грудня вони скористались рішенням учасників робітничого мітингу звільнити політичних в’язнів й влаштували розгром тюрми, звільнивши таким чином сотні злочинців. Тому перші особи нової влади змушені були сконцентруватися на боротьбі з анархією й злочинністю, запровадивши воєнний та облоговий стан. Для проведення зборів та мітингів необхідно було отримати дозвіл комісара міста, на порушників цієї норми чекав арешт й воєнний суд.

Серед політичних питань громадськість міста непокоїли перспективи федеративного союзу УНР з Росією. На це питання дав відповідь Д. Антонович, який заявив, що такий союз зі східним сусідом є практично нездійсненним. Натомість колишнього міністра морських справ УНР Д. Антоновича Директорія відповідним наказом уповноважила вести переговори з представниками Держав Згоди в Одесі.

Ще під час проведення наради щодо умов здачі міста члени думської делегації повідомили представників Директорії про те, що частина міської території зайнята військовими силами Держав Згоди, а 11 грудня над готелем «Лондонська» було вивішено французький прапор.

Вже незабаром акцент у діяльності Директорії в Одесі змістився у бік відносин з французьким командуванням, яке після наближення основних військових підрозділів все більше розширювало територію своєї присутності у місті та врешті-решт висунуло вимогу республіканським військам й усій українській владі взагалі залишити місто. 13 грудня до Одеси прибуло 10 ешелонів з республіканськими військами, і піхотна дивізія та кінна батарея також. Це дало підстави відхилити вимоги французького командування, яке, у свою чергу, почало організовувати загони Добровольчої армії, що вже готувалися до відплиття з Одеси (їх затримування була помилкою української влади), для збройної боротьби з військами Директорії. Після двох днів запеклих боїв на вулицях міста республіканські війська отримали наказ залишити Одесу та відійти на її околиці. У Миколаєві частини Добровольчої армії вийшли з міста, перш ніж туди увійшли українські підрозділи, а в Херсоні добровольців було роззброєно.

Таким чином, у середині грудня 1918 р. на півдні України було встановлено владу Директорії, яку прихильно сприйняла переважна більшість населення краю, сподіваючись на задоволення своїх соціальних та національних потреб. Інші мешканці були змушені зважати на політичну кон’юнктуру. Встановити повний контроль над цієї територією завадив лише десант Антанти до портових міст України.

З 18 грудня 1918 р. й до 5 квітня 1919 р. Одеса перебувала під владою французького військового командування й під управлінням Добровольчої армії. Обидві політичні та військові сили мало або й зовсім не опікувалися міським господарством, з великими труднощами намагалася налагодити цю роботу міська дума, термін повноважень якої сплив наприкінці 1919 р. Такою ситуацією не могли не скористатися кримінальні елементи, які в багатьох районах міста почувалися справжніми господарями.

Українська громада міста, яка, починаючи з березня 1917 р., дістала додаткові можливості для задоволення своїх національно-культурних потреб, знову відчула обмеження у своїх правах. В усіх навчальних закладах було заборонено викладання української мови, яку влада ідентифікувала як галицьку. «Малоросійську мову» дозволяли як необов’язковий предмет. Замість історії й географії України було запроваджено історію й географію півдня Росії.

У той же час французьке командування дозволило друкувати українські газети, що дозволяли собі випади у бік командування Добровольчою армією. Це, можливо, було пов’язане з тим, що, починаючи з 15 січня 1919 р., в Одесі розпочались переговори між представником Директорії генералом О. Трековим та французьким генералом Ф. д’Ансельмом. З боку українців демонструванням їхньої доброї волі стало відведення військ Директорії до Бірзули й Березівки з переданням контролю над залізницею до Миколаєва й Херсона, що значно полегшило продовольче й паливне становище Одеси, яке до цього часу було катастрофічним.

Під час переговорів О. Греков звернувся за технічною підтримкою для збройної боротьби з більшовиками. Французи ставили за мету створення антибільшовицького фронту, залучивши до нього й українців. Однак місії О. Трекова не вдалося досягти конкретних результатів, тому вже 23 січня до Одеси прибула нова делегація у складі міністрів О. Назарука й С. Остапенка. Надані їм повноваження дозволяли йти на будь-які компроміси, окрім питання незалежності Української держави. Французи в особі полковника А. Фрейденберґа в ультимативній формі зажадали виключення зі складу Директорії В. Винниченка, В. Чехівського та С. Петлюри, а питання державної незалежності України віддати на розсуд Паризькій мирній конференції.

Особливість цих переговорів полягала в тому, що спочатку українська сторона, котра не сприймала більшість вимог французів, змушена була йти на поступки під загрозою більшовицької навали, але вже у березні французи, коли самі змушені були відступати під тиском більшовицьких військ, виявили бажання йти назустріч українцям.

Наприкінці січня війська Антанти увійшли до Миколаєва та Херсона,