Читати книгу - "На лезі клинка"

— А, ну звісно.

«Як я міг забути, що у духів зараз сонна година. Ця маячня вже починає мені набридати».

— Ви прибули від Бетода?

— Можна і так сказати.

Захопленим зненацька виявився Ґлокта. Він очікував різкого вдиху, поспішної відмовки, але аж ніяк не щиросердечного зізнання. Натомість Дев’ятипалий навіть бровою не повів.

— Колись я був його бійцем.

— Бійцем?

— Я бився за нього у десятках двобоїв.

Ґлокта не міг дібрати слів.

— Ви перемогли?

— Мені пощастило.

— Вам, звісно, відомо, що Бетод вторгнувся у Союз?

— Так, — Дев’ятипалий зітхнув. — Варто було прикінчити цього виродка давним-давно, але я тоді був молодим і дурним. Сумніваюся, що мені випаде ще один шанс, але таке життя. Треба бути… як то кажуть?

— Реалістом, — підказав Кей.

Ґлокта насупив брови. Мить тому він балансував на грані розуміння усього цього безглуздя, але та мить сплинула, і речі знову втратили будь-який сенс. Він дивився на Дев’ятипалого, але на його пошрамованому обличчі годі було знайти відповіді, лише нові питання.

«Розмовляє з духами? Боєць Бетода і водночас його ворог? Був атакований загадковою жінкою посеред ночі? І навіть не знає, що тут робить? Розумний брехун каже якомога більше правди, а цей стільки бреше, що й не знаєш, з чого почати».

— О, так у нас гість!

У кімнату увійшов коренастий старий з короткою сивою бородою, енергійно витираючи голомозу голову рушником.

«Отже, це і є Баяз».

Він упав на єдине вціліле крісло, і його рухи важко було назвати граційними, як того сподіваєшся від важливої історичної постаті.

— Прошу мене вибачити, я саме приймав ванну. Тут із цим дуже добре. Відколи ми прибули в Аґріонт, я щодня купаюсь. Настільки набрався бруду за час подорожі, що тепер не проминаю жодної нагоди стати чистішим.

Старий із тихим скрипом провів рукою по голомозій голові.

Ґлокта подумки порівняв його вигляд зі статуєю Баяза в Алеї Королів.

«Не бачу нічого дивовижного у їхній схожості. Він і близько не такий показний, та ще й значно нижчий. Дайте мені годину, і я знайду п’ятьох стариганів, які виглядають переконливіше. Ба, навіть із побритого архілектора міг би вийти кращий Баяз».

Ґлокта зиркнув на блискучу лисину.

«Цікаво, він бриє голову щоранку?»

— То хто ви? — запитав так званий Баяз.

— Інквізитор Ґлокта.

— А, представник королівської Інквізиції. Це для нас велика честь!

— О ні, це для мене честь. Ви ж, зрештою, легендарний Баяз, Перший з-поміж магів.

Старий сердито глянув на нього суворими зеленими очима.

— Я би не сказав, що вже аж такий легендарний, але так, я дійсно Баяз.

— Ваш супутник, майстер Дев’ятипалий, саме описував для мене події минулої ночі. Вражаюча історія. Він стверджує, що саме ви вчинили… цей погром.

Старий пирхнув.

— Я не звик приймати непрошених гостів з розпростертими обіймами.

— Я помітив.

— На жаль, постраждали апартаменти. Я знаю з досвіду, що діяти треба швидко і рішуче, а вже потім з’ясовувати, що і до чого.

— Звичайно. Прошу пробачити моє невігластво, майстре Баяз, але як саме було заподіяно таких збитків?

Старий усміхнувся.

— Ви повинні розуміти, що ми не розкриваємо секрети ордену кому завгодно, а учень в мене вже начебто є. — Він показав на сумнівного молодика.

— Ми знайомі. Тоді, може, якось по-простому, щоб я зрозумів?

— Скажімо так: була задіяна магія.

— Магія? Он як.

— Еге. Зрештою, саме цим ми, маги, і знані — своєю магією.

— М-м-м. Ви, звичайно, не продемонструєте наочно, винятково для мене?

— О ні! — так званий чаклун розсміявся. — Я не займаюся фокусами.

«Старого дурня так само важко зрозуміти, як і північанина. З одного не витягнеш слова, а інший базікає без упину, але по суті також нічого не каже».

— Змушений визнати, що мені не вкладається в голові, як зловмисник сюди потрапив, — Ґлокта оглянув кімнату, зауважуючи всі входи і виходи. — Вартовий нічого не бачив, отже, залишається вікно.

Він обережно покульгав до діри у стіні і виглянув надвір. Там був маленький балкон, але від нього залишилося всього лише кілька дрібних уламків каменю. Решта стіни була гладкою і прямовисною аж до виблискучої води далеко внизу.

— Непростий підйом, тим паче, якщо лізти в сукні. Радше навіть неможливий, вам так не здається? Як, на вашу думку, ця жінка сюди потрапила?

Старий пирхнув.

— Ви хочете, щоб я робив вашу роботу за вас? Певно, вона видерлась по спуску для помиїв у туалеті! — Північанина дуже стривожило таке припущення. — Зловіть її і розпитайте! Хіба ви тут не для цього?

«Які ми ніжні! Добре зіграно. Відчуття ображеної невинності таке переконливе, що я майже повірив у цю маячню. Майже, але не зовсім».

— В цьому і полягає проблема. Загадковий зловмисник зник безслідно. Жодного тіла не знайшли. Внизу на вулиці розкидані уламки дощок, дрібні шматки меблів та каміння зі стіни. Проте жодного натяку на зловмисника тої чи іншої статі немає.

Старий пильно глянув на нього, на його лобі почали збиратися глибокі зморшки.

— Можливо, тіло згоріло дотла. Можливо, його порвало на невидимо дрібні шматочки або воно випарувалось. Магія не завжди точна чи передбачувана, навіть у вмілих руках. Такі речі трапляються, і то часто. Особливо, коли мене роздратувати.

— Побоююся, що мені доведеться ризикнути і роздратувати вас. Мені спало на думку, що ви, можливо, не є Баязом, Першим з-поміж магів.

— Справді?

Старий звів свої кущасті брови.

— Я повинен принаймні припустити можливість, — у кімнаті запала напружена тиша, — що ви самозванець.

— Себто шарлатан? — гримнув так званий маг.

Блідий молодик опустив голову і нишком позадкував до стіни. Ґлокта несподівано відчув себе дуже самотнім серед цієї всіяної уламками кімнати, самотнім і все більше невпевненим у собі, проте відступати він не збирався.

— Мені спало на думку, що весь цей спектакль міг бути влаштований спеціально для нас. Така собі непогана і зручна демонстрація ваших магічних здібностей.

— Зручна? — прошипів голомозий старий напрочуд високим голосом. — Ви сказали, зручна? Було би зручно, якби я міг спокійно насолоджуватись сном. Зручно, якби я зараз сидів у своєму старому кріслі у Закритій Раді. Зручно, якби люди вважали моє слово законом, як було раніше, не ставлячи дідькову купу дурнуватих запитань!

Він несподівано зробився дуже схожим на статую в Алеї Королів — владний погляд, презирлива посмішка, загроза страшного гніву. Слова старого тиснули на Ґлокту важким тягарем, перешкоджали диханню, загрожували повалити його на коліна, впивалися у мізки і залишали по собі надокучливі,