Читати книгу - "Покривало Ізіди. Нарис історії ідеї Природи"

й механізми їхньої дії, що їх можна дослідити за допомогою приладів і експериментів. Це поняття може також означати «таємниці екзистенції» чи «таємниці Буття» або, навіть, божественні таємниці, непроникні для людського розуму, долучитися до яких можна шляхом споглядання природних феноменів та їхнього мистецького виображення. До того ж, поняття «таємниць природи» може вживатися в різних сенсах однією культурою: наприклад, для ранньомодерної доби таємниці природи означають як невидимі природні феномени, так і божественні таємниці, перші науковець здатен розкрити, другі — ні. Так само метафора «розкриття таємниць природи» може передбачати різні настанови: вона може спонукати «обережно привідкрити покривало Ізіди», богині Природи, чи «зухвало його зірвати», або ж «залишити його недоторканим», зрозумівши, що таємничою є сама природа. Сентенція Геракліта «Природа любить приховуватися» протягом тисячоліть мала наступні значення: те, що народжується, має померти; природу важко пізнати; природа приховується за чуттєвими видимостями та міфами; природа приховує в собі окультні властивості та, зрештою, Буття розкривається, приховуючись. Остання інтерпретація належить Гайдеґеру, філософія якого великою мірою була інспірована розмірковуванням над афоризмом давньогрецького філософа.

Метафори є пластичними й полісемантичними мовними практиками, вони потребують інтерпретацій та здатні прихистити різні і, навіть, суперечливі настанови, притаманні подекуди тому самому історичному періоду. Своєю живучістю метафора зобов’язана саме цій гнучкості, яка, подекуди шляхом непорозумінь, здатна актуалізувати то одне своє значення, то інше, і навіть створювати нові значення завдяки новій інтерпретації старих ідей. Тому П. Адо й визначає історію філософії як історію непорозумінь[1121], проте творчих непорозумінь[1122]. Важливість метафори в історико-філософському дослідженні Адо визначена його неприйняттям розуміння філософії як теорійного[1123] дискурсу та, відповідно, історії філософії як теорії, що акумулює найкращі ідеї чи реконструює їх раціональний розвиток.

Дискусії про те, як писати історію філософії, ніколи не полишають історико-філософську науку та, час від часу, спалахують із новою силою. Однією з постійно дискутованих проблем історико-філософського дослідження є проблема співвідношення двох методологічних настанов, виражених у конкретно-історичному та голістському підходах. У першому випадку йдеться про те, що історик філософії завжди працює з емпіричними одиницями, якими є тексти, корпуси текстів та персоналії, отже, він має бути передусім «буквалістом», дотримуючись емпіричних даних. У другому випадку йдеться про те, що джерела самі по собі не промовляють, навіть якщо вони прочитані мовою оригіналу, що їх потрібно інтерпретувати, а ця інтерпретація має бути максимально об’єктивною. Такі емпіричні одиниці як тексти не є природними даностями, вони є нашими реконструкціями, і в цих реконструціях ми не можемо обійтися без цілісностей, без голістських понять. Такими поняттями зазвичай виступають історичні класифікації, періодизації, традиції, що дають змогу розглядати певного мислителя не як окрему творчу одиницю, а як представника своєї доби, своєї культури, інтелектуальної традиції тощо. Противники голістської настанови в історії філософії справедливо критикують поняття «періоду», «традиції» та різних «-ізмів» за те, що вони містять у собі тенденцію узагальнення та небезпеку гомогенізації філософських дискурсів минулого. У цій перспективі конкретного мислителя розглядають, насамперед, як типового представника певного історичного типу філософування, надаючи його поглядам єдності, якої вони насправді не мали. Водночас, попри справедливість такої критики, ми маємо усвідомлювати, що історик філософії не може обійтися без цілісностей, адже філософ минулого, ідеї та тексти якого досліджує історик філософії, жив і працював у конкретній історичній ситуації, мав певну освіту, переймався турботами і проблемами своєї культури та працював у межах інституйованих у цій культурі філософських практик. Тому в історії філософії завжди присутні два полюси: один вимагає від дослідника зосередження на текстах та намірах досліджуваного автора, проникнення у його думки, з’ясування проблем, що були рушійною силою його розмірковувань, другий вимагає контекстуалізації авторських думок у цілому, культурних, інтелектуальних, мистецьких чи релігійних практик його доби. Водночас спроби синтезу цих полюсів подекуди зазнають поразки не лише тому, що певного мислителя хочуть зрозуміти як типового представника певного історичного типу філософування чи певної традиції, а передусім тому, що намагаються презентувати його погляди як зв’язну та несуперечливу систему.

Цей підхід, на думку Адо, є хибним, адже філософія не є суто раціональною системою, винятково теорійним дискурсом, з якого вилучено усі нераціональні фактори. Філософія, якою вона народжується в античності, покликана не інформувати, а трансформувати, вона передбачає єдність дискурсу та практик, практичний контекст, себто намір, з яким було продуковано дискурс та той вплив, що він повинен мати на слухача. Текст потрібно помістити у цей практичний контекст, і тоді некогерентність текстів одного автора не буде становити проблеми, адже кожного разу ми маємо справу з різними екзистенційними досвідами та духовними практиками філософа, що покликані вирішувати різні проблеми. «Мене не дивує, пише Адо, існування доволі суперечливих позицій у античних філософіях. Це тому, що вони не є системами. Коли ми переймаємося проблематикою світу, ми опиняємося в атмосфері «Тімея», де чуттєвий світ є прекрасним… Коли ми переймаємося проблематикою індивідуальної етики, ми маємо «Федона», і тут тіло постає як небезпека для пізнання та чеснот»[1124]. Тому недостатньо зосереджуватися на тексті, перетворюючи історію філософії на історію самих по собі текстів, в яких накопичується дедалі більша мудрість. Вічно живою основою європейської філософії є для П. Адо антична думка, яка закладає ті настанови, які є різними, подекуди протилежними, та які повністю не реалізуються і не зникають у жодній культурі. Антична філософія не була теорійною, тому і спосіб її присутності у західній культурі не зводиться до суми ідей і тез, що їх можна чітко зафіксувати та пояснити. Цей спосіб є радше імпліцитним, метафоричним, він є присутністю образів, відомих формул та формулювань, на кшталт сентенції Геракліта «Природа любить приховуватися», що надихають мислення філософів, науковців чи митців, які продовжують їх інтерпретувати. Метафора утворює у Адо ту саму голістську канву, якої потребує кожна історія філософії, зокрема та, що відмовляється зводити філософію до раціонально-дискурсивних побудов. «Покривало Ізіди», таким чином, належить жанру історії ідей, зрозумілих не як дискурсивні концепти, а як образи, що втілюються у метафорах, сентенціях, порівняннях тощо та які, у кінцевому підсумку, неявним чином визначають дискурсивні концепти. Історія метафори як різновид історії ідей дає змогу уникнути ризиків гомогенізації та уніфікації, що містяться у спробах написати історію філософії за допомогою чітких понять та визначень.

Антична філософія для Адо не обмежується хронологічними межами та корпусами текстів, вона, як сукупність духовних настанов, ідей та практик продовжує жити в історії. Цю ідею Адо намагався донести до читача у книзі «Що таке антична філософія?». У «Покривалі Ізіди» він пішов далі та показав, що наш час зберігає єдність з античною філософією, хоча й мислить