Читати книгу - "Пастка-22"

Йосаріан похитав головою і пояснив, що déjà vu — це просто миттєве, безконечно мале спізнення в роботі одного з двох нервових центрів, котрі зазвичай реагують на подразник одночасно. Капелан слухав його неуважно. Він був розчарований, але не дуже повірив Йосаріанові, адже одержав знамення — таємне й загадкове видіння, яке поки що не наважувався розголошувати.

Не було жодного сумніву в приголомшливих наслідках капеланового одкровення: це або богонатхненне прозріння, або галюцинація, він або блаженний, або безумець. Обидві перспективи викликали в нього однакове відчуття страху і депресії. Це не було ні déjà vu, ні presque vu, ані jamais vu. Ймовірно, існували ще інші vu, про які він ніколи не чув, і одне з тих інших vu могло б вичерпно пояснити те дивовижне явище, свідком та учасником якого він став; можливо, навіть було й таке: ніщо з того, що, як він вважав, відбулося, насправді ніколи не відбувалося, він мав справу лише з аберацією пам’яті, а не з реальним відчуттям, і він насправді ніколи не думав, ніби раніше бачив те, про що думає зараз, а його теперішнє враження, ніби він колись про це думав, — це лише ілюзія ілюзії, і він лише зараз уявляє собі, що колись раніше уявив собі, нібито бачив голого чоловіка, який сидів на дереві біля цвинтаря.

Для капелана було очевидним, що він не дуже пасує до своєї посади, і він часто задумувався, чи не почувався би він щасливішим на якійсь іншій службі, як-от рядовим піхотинцем, артилеристом, ба навіть десантником. У нього не було справжніх друзів. До знайомства з Йосаріаном він з жодною людиною в полку не почувався невимушено, але й з ним також він не почувався особливо вільно, бо раптові й необдумані Йосаріанові вибухи непокори тримали капелана в майже постійній напрузі і в непевному стані приємного збентеження. Капелан відчував себе в безпеці, коли з’являвся в офіцерському клубі з Йосаріаном і Данбаром чи навіть з Нейтлі й Маквотом. Коли він сидів з ними, то не мав потреби сідати з кимось іншим; його проблема, де сідати, сама собою вирішувалась, і він був захищений від небажаного товариства всіх інших офіцерів, які завжди з перебільшеною сердечністю запрошували його, коли він підходив, а потім нетерпеливо чекали, коли він забереться геть. Надто багато людей ніяковіли в його присутності. Всі ставились до нього дуже чемно, але ніхто ніколи не виявляв щирої прихильності; усі з ним балакали, і ніхто ніколи не говорив про що-небудь суттєве. Йосаріан і Данбар поводилися з ним набагато невимушеніше, і капелан ніколи не почувався з ними ніяково. Вони навіть стали на його захист того вечора, коли полковник Каткарт знову спробував витурити капелана з офіцерського клубу: Йосаріан різко підвівся, щоби втрутитись, але Нейтлі стримав його вигуком «Йосаріане!». Полковник Каткарт пополотнів, зачувши це прізвище, і, на загальний подив, перелякано кинувся тікати, але раптом зіткнувся з генералом Дрідлом, який роздратовано відштовхнув його ліктем і тут же звелів наказати капеланові знову щовечора відвідувати офіцерський клуб.

Капеланові було настільки ж важко слідкувати за зміною свого статусу в офіцерському клубі, як і пригадати, в якій з десяти їдалень авіаполку йому призначено обідати наступного разу. Він міг би залишатися вигнанцем офіцерського клубу, коли б не втіха, яку він тепер знаходив там зі своїми новими приятелями. Якщо капелан не йшов увечері до офіцерського клубу, то йому більше не було куди піти. Він проводив час за одним столиком з Йосаріаном та Данбаром, говорив, лише коли до нього звертались, майже не торкався до келиха густого солодкого вина, ніяково й стримано усміхався, незґрабно крутячи в руках маленьку кукурудзяну люльку, яку сором’язливо любив і час від часу натоптував тютюном і закурював. Йому подобалось слухати Нейтлі, чиї слізливі, гірко-солодкі плачі значною мірою віддзеркалювали його власну романтичну самотність і завжди викликали в його душі приплив туги за дружиною та дітьми. Капелан підбадьорював Нейтлі співчутливими кивками, втішаючись його щирістю та недосвідченістю. Нейтлі не дуже розголошував, що його подруга — проститутка, і капеланова обізнаність походила передовсім від капітана Блека, який щоразу, згорблено проходячи повз їхній стіл, підморгував капеланові й закидав якусь грубу, образливу шпильку на її адресу. Капелан не схвалював поведінки капітана Блека і ледве стримувався, щоб не бажати йому зла.

Ніхто, навіть Нейтлі, здається, насправді не усвідомлював, що він, капелан Роберт Олівер Шипмен, — не тільки капелан, але й жива людина, що в нього може бути чарівна, пристрасна, вродлива дружина, яку він кохає майже до безтями, і троє маленьких блакитнооких діток з дивовижними, призабутими личками, котрі, коли виростуть, вважатимуть його диваком і, можливо, ніколи не пробачать йому всі незручні ситуації, в які потраплятимуть через його професію. Чому ніхто не міг зрозуміти, що він насправді не дивак, а нормальна, самотня, доросла людина, яка намагається вести нормальне, самотнє, доросле життя? Якби його вколоти, хіба з нього не потече кров? А якби полоскотати, хіба він не засміється? Схоже, їм ніколи не спадало на думку, що в нього, як і в них, є очі, руки, ноги, внутрішні органи, відчуття й емоції, що його ранить та сама зброя, зігрівають і холодять ті самі вітри, що він їсть ту саму їжу, що й вони, хоча, мусив визнати, щоразу в іншій їдальні. Єдиний, хто, здається, таки розумів, що в капелана є почуття, був капрал Вітком, бо якраз він зумів їх усіх уразити, звернувшись через голову капелана до полковника Каткарта з пропозицією розсилати друковані на бланках листи співчуття родинам загиблих та поранених у бою.

Дружина капелана була єдиною істотою в усьому світі, якій він міг довіряти, і він більше нічого б від життя не бажав, якби йому дозволили прожити його з нею і своїми дітьми. Капеланова дружина була стримана, мініатюрна, мила жінка, дуже чорнява і дуже приваблива, років за тридцять, з осиною талією, спокійними, розумними очима, блискучими, гостренькими зубками і жвавим дитячим личком; він постійно забував, як виглядають його діти, і щоразу, розглядаючи сімейні фотографії, мав враження, ніби бачить їхні обличчя вперше. Капелан любив свою дружину і дітей з такою непогамовною силою, що йому часто хотілося безрадно впасти на землю й ридати, мов усіма відкинутий каліка. Його невблаганно мучили хворобливі фантазії, які передвіщали їхню жахливу загибель від якоїсь хвороби або нещасного випадку. Страх перед страшними недугами, як-от саркома Юінга чи лейкемія, отруював його думки; два-три рази на тиждень