Читати книгу - "Пора грибної печалі"

— Нарешті! Нарешті в нас будуть якісь гроші. Боже, я не можу повірити. А ти мені нічого й не говориш.

— Не казав, бо радості великої нема, — відповів із невдоволенням Михайло. — Я відмовився підписати договір. І взагалі від книги. Вони мені пропонують найнижчі розцінки. Платять не як за художні речі, а якусь сіреньку публіцистику. Зрозумій правильно — це принизливо для мене, соромно перед самим собою, що мої оповідання оцінили так дешево.

Наталя подивилася нерозуміюче, голка випала з її рук, відтак вона встала і підійшла до ліжка.

— Ти жартуєш? Сьогодні не перше квітня.

— З якої речі б я тебе зранку дурив. Говорю серйозно — відмовився категорично.

— Ні, ти просто хочеш мені трішки настрій попсувати, я ніколи в це не повірю, — сказала роздратовано Наталя. — У нашому становищі тільки подякувати долі за такий дарунок, а не хвицятися, як дурнуватий бичок на червону хустину.

Але, добре знаючи характер чоловіка, Наталя зрозуміла, що Михайло говорить правду. Почала нервово ходити по кімнаті й хрускотіти пальцями.

— Ні, це ж треба бути садистом, аби женитися і свідомо приректи жінку на довічні нестатки. Подумати тільки: п’ятий рік зимую в одному пальті. Про те, у чому вийти у вихідний день на люди, — вже нічого й говорити. Зустрічаюсь із своїми однокурсницями — ладна очима об землю кинути від сорому. Глянеш — всі у золоті, в імпортній одежі, модних туфлях, а я — як зачухана прибиральниця, — чимдалі навіженіла дружина. — А його, бач, образили. Геній!

— Ну, знаєш, є речі, які не вимірюються грошима, — запротестував Михайло. — А коли тебе так завидки гризуть до подруг, треба було заміж виходити не за журналіста, а за завмагом або завбазою, чи, в крайньому випадку, шофера міжнародних автоліній. А я ціну своїм оповіданням знаю!

Наталя якось зверхньо, зневажливо, навіть з презирством подивилася на чоловіка й мовила:

— Кому потрібна твоя писанина? Хто її читатиме? Вона не варта ламаного гроша, а не тої ціни, яку тобі пропонують.

— А ти хоч одне з оповідань читала?

— Я? На твоє превелике щастя, і не збираюсь. Тоді б втратив й ту крихітку поваги і терпіння, яке ще зосталось до тебе у моєму бідному серці.

— Оригінально. Ще більш мерзотне не могла придумати, аби сильніше в душу плюнути?

Наталя взялася за боки й суворим тоном сказала:

— Сьогодні ж зайдеш у видавництво і підпишеш договір! І більше на цю тему я не збираюся з тобою говорити.

— Ніколи в житті! — вигукнув Голуб. — Якщо я зраджу своїм принципам, не поважатиму сам себе.

— Ах так?! А сім’я? На сім’ю тобі наплювати? На мене, на дитину начхати? Босий, голий, зате великий, гоноровий ніс. Ану, вставай! — стягнула з Голуба ковдру й одразу почала лаштувати Михайлові валізку. — Під три чорти з дому! З людиною, для якої сім’я — нуль, жити під одним дахом не бажаю!..

Ранкова людська повінь швидко донесла Михайла до базару. Зупинився під найтовщим ясенем, з ніг до голови обліпленим різнокольоровими цидулками, й почав пильно вивчати оголошення. Старе дерево пропонувало Голубові найрізноманітніші послуги: купівлю, продаж, обмін…

«Здаетця комната для єдінственного музжчини со всемі удобствамі. Обращаться по адрезу уліця Проходняя, дом нумер 64», — вичитав серед іншого і подумав: «Це, либонь, мене влаштує».

Вулиця Прохідна знаходилась неподалік редакції у старому мікрорайоні, де ще збереглося, — мабуть, з початку століття — декілька кам’яних особняків. Переписав адресу, підняв валізку й невесело рушив.

«Надаремне так боляче образила Наталя, — думав, йдучи через пішохідний міст. — Могла б якось по-людяному, то, може, й переконала б. А так душу роз’ятрила, наплювала, принизила й, навпаки, ще більш озлобила. Це аж нікуди не годиться».

Оповідання давались Голубові неймовірно тяжко. Кожне з них виношував у собі місяцями, роками, продумував до найменших деталей сюжети, знав напам’ять діалоги персонажів, і коли герої уже являлись йому настільки зримими, що бачив їх до кожної рисочки на обличчі, чув у собі навіть голоси дійових осіб, сідав за папір. Але чистий аркуш завжди викликав у Голуба панічний страх і неймовірну безпомічність. Часто, закінчивши твір, впадав у відчай. Як правило, у думках кожне оповідання бачилось йому довершеним, найкращим з того, що написав досі. Якимось світлими, радісними передчуттями уже переживав успіх майбутнього твору. Однак, коли він уже був написаний, Михайлові здавалося, що такої безпорадної речі ще ніколи досі не творив. А чому так ставалося, що думалось набагато прекрасніше, глибше, аніж виходило з-під пера, Голуб не міг пояснити ні собі, ні ближнім, хоча ніколи не легковажив, а працював над кожним твором до крайньої знемоги. І хоч оповідання, повісті, які приносили йому стільки відчаю і болю, згодом друкувались і здобували чималий успіх, треба було ще багато часу, аби друзі, читачі, критики його переконали, що написані речі таки чогось варті. Але й після цього у Михайла не зникало якесь почуття вини перед кожним твором…

Із центральної магістралі міста Голуб повернув у бічну вуличку, пройшовся по ній і одразу за поворотом опинився на Прохідній. Через кілька будинків помітив шістдесят четвертий номер. Вигляд особняка подіяв на нього неприємно. Викладені із пористого каменю, стіни давно вже не ремонтувались, позеленіли од часу, дах, видно, прогнив і вже осідав на очі вікнам. Дерев’яна огорожа перед особняком теж місцями повалилася, штахети почорніли і струхлявіли. Двір запущений, порослий густо ожиною і терном. З вулиці до хатніх дверей вела вузенька стежина, по якій, видно, нечасто ходили. Голуб вертів в руках папірець з адресою і довго вагався, заходити йому чи пошукати щось ліпше. Але час квапив, і він наважився.

На стукіт довго ніхто не виходив. Михайло вже, було, зібрався повернути, коли в сінях почувся металевий грюкіт — видно, хтось посуд зачепив, — і неохоче клацнув замок. Двері відчинилися… З неспогаданки Михайло аж відсахнувся. Перед порогом стояла якась дивна істота — не то невідома науці мавпа, не то напівлюдина — карлик. Неймовірно велика голова, коротко підстрижене волосся, повісемце чорних вусиків під горбатим м’ясистим носом, невиразні, однак, якісь колючі очі, пом’яте, в глибоких зморшках обличчя — все насторожено дивилося і вивчало Голуба.

— Ви… ви б-будете хазяїном? — знічено спитав Михайло.

Карлик глибше втягнув у плечі голову — так, що половина її влізла у короткий, товстелезний тулуп, — і мовчав, продовжуючи промацувати пришельця гострим поглядом.

— Я прийшов по оголошенню, — пояснив Михайло. — Це, наскільки я зрозумів, ви здаєте квартиру