Читати книгу - "Vita Nostra"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Жовтий папір, схеми, схеми, стовпчики, цифри. Сашка прикрила повіки. Чудовий мурашник змістів з усіма його рівнями та зв’язками, векторами, похідними багатьох порядків, колами, вісімками, прямими, що ведуть у нескінченність… Ні. Тільки дивитися. Тільки дивуватися. Гармонія…
Олівець сам зринув зі стругачки, гострий, мов голка. Воля. Творіння. Слово. «Що я роблю?» — в сум’ятті подумала Сашка, в той час як усе її єство, могутнє та гнучке, зміцніле й розвинене на завданнях і вправах, жило — існувало, розташовувалося в просторі, функціонувало, діяло, тривало…
А потім і думки обірвалися. Стрибком перейшли на наступний рівень, якого не назвеш звичними словами. Олівець ковзав, не відриваючись, виводячи символи з вкладеним четвертим виміром. Відблиски сонця на воді, маленьке весло — жовте, яскраве, пластмасове. Це ще не любов, це передчуття, переддень, це…
Дзвінок у двері вдарив, ніби пожежний дзвін.
Ніколи раніше до Сашки в мансарду не приходили гості, вона й не чула ніколи цього оглушливого дзвону. Сіпнулася рука. Зламався олівець. Сашка з жахом втупилася в аркуш, на якому мерехтів майже закінчений символ.
Дзвінки не втихали. Вона визирнула у вікно й побачила внизу, на ґанку з двома левами, Коженникова — але не Фарита, ні. Костю.
* * *
— Ф-фу… Ти мене налякав.
— Чого тобі боятися? — Костя підозріливо оглянув кімнату, потяг повітря носом. — Щось горіло?
— Та так… Паперове сміття. Ти сідай.
Костя опустився на край табурета. Огледівся, цього разу уважніше.
— Здорово тут у тебе. Не те що в нашій норі щурячій.
— Що, посварився з дружиною? — вирвалося в Сашки.
— Уже донесли? — Костя дивився вбік.
— Усе на поверхні. — Сашка зітхнула. — Чаєм тебе пригощати не буду, вибач, скінчився. Що сказати хотів?
Костя гойднувся назад і раптом так виразно нагадав Фарита Коженникова, що Сашці стало якось незатишно.
— Чого вони від тебе хотіли? Навіщо викликали? Я бачив: він теж там був.
Сашка зітхнула. Власне, Костя був єдиною людиною, якій вона могла розповісти все, ну, майже все. Без деяких подробиць.
І вона розповіла. Костя слухав, напружено подавшись уперед, механічно крутив у пальцях зламаний олівець.
— Ти хочеш сказати, що він за тебе заступився?!
— Не знаю. Вигляд це мало саме такий.
— «Не вимагаю неможливого…» Коли він посилав Лізку на панель — теж, виходить, неможливого не вимагав…
— А ти знаєш?!
— Усі знають. Коли він убив мою бабусю… теж не вимагав неможливого?
— Не вимагав. Ти міг здати залік з першого разу. Здав із другого.
Костині очі зробилися скляними.
— Але ж усе-таки здав, — пробурмотіла Сашка примирливо.
— Ти дуже змінилася, — сказав Костя. — Іноді мені здається, що ти стала схожа на нього.
— Але ж ти міг здати з першого разу. — Сашка відчувала, як у ньому наростає ворожість, і говорила поквапливо й вагомо, начебто налягаючи грудьми на потік шквалистого вітру. — Це правда, Костю, це неприємно й сумно, але це так. Ти міг. Але не здав… Ось ти його син, і ти його ненавидиш. Але, можливо, він не найгірший батько. Раціональний. Строгий. Ефективний.
— Що?!
— Можливо, він навіть любить тебе. По-своєму… Може, всі батьки на землі — проекції однієї-єдиної сутності. Тільки спосіб перетворення різний. Тінь балерини — виродок із крихітною головою і товстими ногами… Уявляєш, як може спотворити сутність який-небудь витончений спосіб проекції? Якщо ось ця купа перегною — проекція квітучого саду на нескінченний час, дощі й холоди… Якщо мій батько, який покинув маму з дитиною на руках, — проекція великодушного та люблячого чоловіка, просто сонце сідало й тінь лягла криво…
Сашка говорила, з подивом розуміючи, що мислить не словами. Слова — потім, а спочатку — гнучкі пружні… образи? Картини? Живі істоти?! Необхідність переводити ці думки-відчуття в звичну словесну форму починала обтяжувати її.
Костя взяв її за руку жестом турботливої медсестри.
— Сашко… З тобою все гаразд?
— Що? А, так. Бідолашна Джульєтта помилялася. Пам’ятаєш? «Лиш це ім’я мені бажає зла. Ти б був собою і не був Монтеккі. Що є Монтеккі? Хіба так зовуть обличчя й плечі, ноги, груди й руки? Невже немає в світі більш імен?» Життєва омана на кшталт тієї, що Земля пласка. «Як ви яхту назовете, так вона і попливе» — ось воно. Це правильно.
— Сашко… — здавалося, Костя нервував.
— Послухай, — вона примружила очі, щоб не бачити ні Кості, ні кімнати, щоб повніше відчувати переливи-дотики своїх нових думок, способів-думок-образів, істот-сутностей-думок-істот. — Я можу… створити… втілити… актуалізувати… реалізувати… намалювати вам із Женькою таку Любов, як у Ромео і Джульєтти. Ви будете відчувати… жити, переживати, хміліти… від єдиної у світі любові… Я її виявлю…
Сашка затнулася. Костя дивився щосекунди напруженіше. Танок пружних тіней, що заполонили Сашчину свідомість, сповільнився, на перший план вискочили рухливими рядками звичайні думки-слова.
— Пробач, я невдало пожартувала щодо любові. Я говорю зайве. Я… розумієш, я триваю, пливу, розтікаюся. Не можу зупинитися. Мене розпирає зсередини, я — мов тісто на дріжджах, я рано чи пізно вибухну, й тоді Коженников… даруй. Тоді він подивиться ось так, крізь окуляри, й скаже: «Це навчить тебе дисципліни…» І тоді я вже не терпітиму, Костю. Я зроблю щось жахливе. Уб’ю. Виявлю для нього кулю в серці.
Костині зіниці розширилися. Сашка зрозуміла, що зараз щось відбудеться. І справді — Костя заскрипів зубами й неболяче вдарив її по щоці. Вона відчула, як усередині в нього все брязнуло й задзеленчало від цього удару.
— Нічого, нічого, не лякайся, — вона спробувала посміхнутися, — все правильно… мені не боляче. Я ось що думаю: якщо поняття можна виявляти, то, напевне, їх можна виявляти наново. Створювати те, чого ніколи не було раніше, а не просто проектувати ідеї. Я проектор, я кіноапарат, кидаю тіні на екран… А хтось робить сутності з нічого? Як ти гадаєш, із нічого можна створити щось варте уваги?
— Випий води. — Костя блід на очах. — Вони тебе добили. Сашко, на третьому курсі одна дівчина збожеволіла… Так само.
— Усі дівчата божевільні. Кожна по-своєму. Слухай-но, мені здається, що я все можу. Я вирвалася з нашого тексту й можу подивитися на нього ззовні. І я бачу — це просто літери. Кожна людина — слово, просте слово. А інші — розділові знаки.
— Послухай, я можу покликати кого-небудь… Або…
Сашку накрило тишею. Костя ворушив губами, він хвилювався, він був на межі розпачу. Сашка кліпнула. Костя був тільки наполовину людиною, а наполовину — тінню, проекцією чогось дуже важливого, куди фундаментальнішого за все людство разом. Але він був ще людиною, у той час як Сашка рвалася, вислизала з оболонки, втрачаючи форму й
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Vita Nostra», після закриття браузера.