Читати книгу - "Країна Ірредента. Злодії та Апостоли"

Після зачитання священного Акту на сцену вийшов хор «Летюча естрада», в першому ряді посередині стояла красуня — Петрова Калина; хор виконав гімн «Ще не вмерла Україна», й на словах «І покажем, що ми, браття, з козацького роду» розірвався зовсім близько від будинку гімназії артилерійський снаряд. Президент Волошин закрив сейм і оголосив, що розпочалася війна за Карпатську Україну; хорунжий Петро обняв Калину й пішов попереду січовиків до виходу з прапором у руках — чотири тисячі закарпатських і галицьких хлопців вирушили супроти сорока тисяч до зубів озброєного мадярського війська — з Хуста на Красне поле, щоб там покласти голови за свою державу.

Більше ніколи я не бачив ні Петра, ні Калини, певне, загинули, бо страшна то була масакра на побоєвищі. Потім я уздрів гори стрілецьких трупів, поколених багнетами, без носів, очей і вух, з розпореними животами — і тоді перестав бути мадяром зі встиду за жорстокість моїх родаків; ми з моєю дружиною-українкою втекли з Хуста до Жаб’я й тут живемо донині.

Не прийшла панна Оленка, й мені шкода, бо я розповів би їй про те, що знаю тільки я, — мій приїзд до Хуста в день шістдесятиріччя кривавої битви на Красному полі має поважне значення не лише для мене…

Простора рівна толока від межі міста аж до гірської гряди буяла повінню жовто-синіх прапорів — такого урочистого видива мені ще не доводилося бачити. Вільний народ поминав своїх героїв, і я подумав тоді: який має бути чистий душею люд, якщо колір їхніх душ такий велично гармонійний, як це маєво знамен… Я пробрався до трибуни, взяв слово й просив вибачення в українців за бузувірство хортистів. Хай би розповіла про це своїм Оленка — не всі ж мадяри вороги її народу…

Оленка стояла на паперті до кінця відправи, а коли церковне братство вийшло з храму з хоругвами й патролицями, з хрестами й фанами на обхід довкола церкви, дівчина згадала, що їй треба зайти до Мадрашори.

Вийшла з церковних воріт на гостинець і йдучи збирала в думці докупи вчорашні розмови з колишніми бокорашами, а нині будівельниками туристичного комплексу біля Шибеного озера — матеріал для газети добре складався в пам’яті. Проте наперед знала Оленка, що Шарабуряк не буде надто вдоволений її статтею. Звичайно, праця будівельників тяжка й показова, та не мають вони до неї серця, й Оленка про це напише. Вони й донині у своїх спогадах стоять на плотах і налягають на керма, їм ще сьогодні бурунить Черемош спущеною з кляуз водою, вчорашні бокораші в згадках поринають у ту гримучу бурхать, коли піднімалися шлюзи, й збожеволіла від свободи вода виносила із Шибеного дараби, які разом з керманичами вмить пропадали з виду, й аж за хвилину виринали на простогоні заспокоєної повноводої ріки… А нині тут болотяна твань, тріски, сміття, жаби, слижі й сопух розпаду…

Оленка наближалася до крамниці Тимка Мадрашори, думаючи про те, як змінилася сьогодні опришківська підневільна героїка сірою прозою незалежних буднів. Звернула зі шляху в бічну доріжку, що впиралася в Тимкове обійстя з павільйончиком на подвір'ї, й зупинилася. З двору крамаря виходили, тримаючи за вуздечки коней, заквітчаних волічковими китицями й барвистими стрічками, молодий у чорному капелюсі з павиним пером за околичкою й молода у барвінковому віночку. їх випроводжав на дорогу Тимко з повними квартами вина в руках, одну подав молодому, той дав надпити молодій, а решту вихилив до дна. Випив і Мадрашора, тоді наречені поклонилися в пояс господареві й запрошували його на весілля довгою примівкою, а крамар відповідав щирим віншуванням.

Молоді поцілували Тимкові руки й вискочили на коней, коні здибилися й заіржали, вчувши на собі вершників, — і поступилася назад Оленка, даючи дорогу нареченим, із заздрістю на них поглядаючи, й подумала собі, що якби… ну, якби… — то так само на заквітчаних конях з двору в двір обійшли б вони з Данилом усю Зелену і весь Явірник, скликаючи люд на примиренне весілля дітей двох Шумеївських родів, з яких дотепер жодна пара в супружність не вступала.

Коні рвонули з місця, Оленка ще одним кроком поступилася назад і вперлася в когось спиною: хтось заважав їй відступати, і був той «хтось», зрештою, нахабний — спочатку стиснув її за лікті, а потім затулив долонями очі, питаючи — хто це? Оленка різко відняла чужі долоні від очей, повернулася й стала так німим стовпцем. Утямивши нарешті, хто її напастує, скрикнула «Данилку!» й повисла в хлопця на шиї.

Проходячи повз них на конях, молоді сповільнили ходу, й гукнув князь:

«Просимо вас за дружбу й дружку! Не відмовляйтеся, бо то остання, як бачимо, у вас така нагода!»

«А ви порадьте, де можна таких коней найняти, бо нам незабаром спотребляться!» — засміялася Оленка, повернувши голову до молодих й не випускаючи з обіймів Данила.

«Будьте щасливі!» — сказала молода; коні, вискочивши на тракт, полопотіли на Ільці, й розступалися перед ними люди, які повиходили з церкви.

«Звідки ти тут узявся? — проказала Оленка, відступивши від Данила. — Ну звідки?»

«Але ж таки знайшов тебе, — подався за Оленкою Данило й узяв її за руку. — В такий ворожбитний мент знайшов!»

І аж тоді обоє усвідомили, що стоять посеред дороги не самі: прихожани, які зійшли з тракту поглянути на заручених, тепер придивлялися до Данила з Оленкою, любуючись та зичливо посміхаючись. І стало їм обом ураз соромно: не оглядаючись і не відпускаючи рук, вони вибігли на гостинець й стали там, немов укопані, не знаючи, що мають далі чинити. Дивилися одне на одного, наче хотіли остаточно впевнитись, що таки врешті віднайшлися.

Тракт обезлюднів, а вони й далі стояли мовчки, й здалося обом, наче між них проповз холодок відчуження: ось мине ще хвилина, й збагне Данило, й Оленка збагне, звідки те відчуження проникло. Злякавшись того відчуття, мовчки обоє просили Бога, щоб хтось їх порятував із безвихідної, здавалось, ситуації.

Й порятунок прийшов — так несподівано, як і все, що нині трапилося. З лісництва, яке визирало бляшаним дахом із белебня поза церквою, виїхала парокінна бричка, пролунав бравий виляск батога, й почувся клич «гать-та-вйо!» — й не міг це бути ніхто інший, лише славний Юра Фірман! Коні, вихопившись із ґрунтової дороги на шлях і відчувши твердь під копитами, почвалали риссю,