Читати книгу - "Хроніки Південного"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Зараз запарок все менше й менше: іспити здав нормально, халтурка чиста. Ну, майже. Але все одно великий кайф, коли вранці тебе будить напарник, який уже збігав до банку, обміняв бакси назад на літи, а ти маєш новий стольник, який ще пахне фарбою. Не треба ні кави, ні зарядки, день умить починається з правильної ноти. По правді, мене більш хвилювали бакси, які ми колись брали. Байдуже, скільки там ми їх привозили з Риги — п’ять, вісім чи двадцять — вони завжди мали пошарпаний вигляд, втім, вони мали ще якусь додаткову вартість, окрім тої, яку показував курс обмінника. Це як Coca-Cola — не просто лимонад, Adidas — не просто спортивний костюм, а Chicago Bulls — не тільки спортивна команда, як і бакси — не просто бабло. Елементарні команди — це «Мілуокі Бакс» або «АСК Алмати». Вловили, про що я? Бакси — це Америка, бакси — зелене світло: з ними можеш отримати все, робити справи, вирішувати проблеми, перетинати кордони. Бакси — це свобода. Вони — втілення справжнього, нічого оригінальнішого за них і бути не могло. Тому рахуєш їх і знов перераховуєш. У того дідуся в перуці, який на одному баксі, очі кращі, ніж у Діда Мороза, одразу з’являється довіра, з’являється відчуття польоту. А коли перевертаєш купюру на інший бік, то кожному довбню зрозуміло: IN GOD WE TRUST. І ще написано: ONE. Отож ті американці вірять в Бога. Не так, як у Леніна, чиї голови у Ганновері нікого не цікавили. Бакси завжди цікаві, бо вони вічні. Це майже поезія. Ми віримо у Бога. Одного. Але котрого? У того, що на небі, чи того одного, який у твоїй руці? Він теж бог. Але, мабуть, це одне одному не суперечить, а якраз доповнює. Ось тому й складалося враження, що можна рахувати ті свої вісім баксів хоч півдня. Такою силою може володіти тільки справжня оригінальна річ. Бог створив людину на свій образ, тому людина — його копія. А тут інакше — тут сам бог у твоїй руці. Тому хочеться стискати, притуляти ближче до себе й ніколи не відпускати.
І нема нічого більш гидотного за підроблені бакси. Можна носити підробку адідасів, можна слухати спертих і переписаних депешів, проте коли в тебе з’являються підроблені бакси — все. Звісно, можна спробувати спихнути десь на базарі, але тепер вже не ті часи, всі звикли до літів. Бакси потрібно нести до банку, але підробку краще не нести. Можна поставити в рамку, але в підробці не буде сили оригіналу.
А з Мінде трапилась ось така історія.
Йому було мало обмінювати валюту, він — крутий математик — вирішив ще пограти на автоматах. Унизу, в горілчаному відділі, стояли гральні автомати, і він все бігав дивитися, скільки чого в який запхають і коли хто від них відійде. Піфагор, бля, вирішив все вирахувати. Продавці алкоголю поміж собою домовилися, що не будуть пальці пхати до тих автоматів. Мінде все гонить донизу дивитися, яка там ситуація, хто біля якого стоїть, чи довго вже стоїть, чи автомат щось виплюнув йому, він очікує, щоб хтось зламався чекати або все своє бабло вже згодував автомату. Його логіка була проста: спостерігаєш за автоматами, очікуєш, доки хтось їх загрузить і зламається, тоді підходиш, кидаєш кілька жетонів — і автомат вже готовий викинути більшу суму. Однак усе це було надто просто. Окрім цього, я вже знав, що найкращі речі неможливо розрахувати чи спланувати.
Чесно кажучи, я теж намагався підрахувати. Але мій план був набагато простіший. Я почав грати у «Кено-лото». Задум простий: щотижня ставити на ті самі цифри по п’ятдесят центів. Ці цифри мусять коли-небудь випасти. Поки вони випадуть, ти можеш вигравати менші суми, які отримаєш, коли вгадаєш менше за десять цифр. Оскільки той час, доки ті цифри випадуть, все наближався, можна буде збільшити суму, поставити літ або два. Що довше ставиш, то ближче той час. Усе було так ясно і просто, що Моніку теж затягнуло. Я це робив вже протягом тривалого часу, але лише зараз подумав, що моя комбінація цифр могла вже випасти до того, як я почав на неї ставити. Я подумав, але Моніці нічого не сказав, подивимося, чим усе це скінчиться. То ось, Мінде почав трошки грузнути в ту справу з автоматами. Він же не чує, коли інші йому про гроші говорять, особливо, коли радять зав’язати. На нього якась блокада находить. Я навіть злегка злякався, кажу, заспокойся ти нарешті, просреш усе бабло, і моє теж. Чи тобі замало того, що ми заробляємо на валюті? І не треба ніяких Індій — ти що, не можеш тут жити, як той йог? Всюди можна нічого не робити й медитувати. Я ще не чув, щоб хтось на гральних автоматах собі багатство здобув. І те, що йоги в Індії накопичували якісь скарби, теж не чув. Однак Мінде мене не слухав. Він робив усе на свій розсуд. Типу, не може так бути, щоб не відігратися, він найкраще знає ситуацію, бо ночами тут працює, а вдень час проводить. Проте автомати вважали по-іншому. Вони вважали, що здіймаєшся до двадцяти літів — і досить з тебе. І на них встановлений процентик, і крапка. Грай, скільки хочеш, вище не піднімешся.
Ось ті автомати потихеньку й забрали все його бабло, а ще забрали все позичене бабло. А тоді вночі заявилися діячі у шкірянках металістів і нагадали йому про декілька коробочок з чаєм по сорок літів. Мінде був змушений спустошити всю касу майже без базару, позаяк чуваки — не лише бородаті амбали, але в одного з кишені ще й ланцюг звисав.
«Втім, у цьому світі має бути якийсь баланс, — подумав Мінде, коли кілька днів по тому до нього прийшов якийсь вождь і попросив обміняти двісті баксів, — тепер відіграюсь». Неможливо бути нечутливим до оригінального — і Мінде не подобаються ті банкноти. Він будить тітку, яка сопе в обміннику валюти, каже: «Дивись, чи ти би брала такі? Чи все тут нормально?». «Брала би», — каже тітка і, зачинившись, знов завалюється спати. Ось Мінде і взяв, бо несамовито хотів швидше вилізти з тої бочки лайна. А зранку в банку ледь
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніки Південного», після закриття браузера.