Читати книгу - "Аецій, останній римлянин"

— Вибач, Аецію, — тихо каже і, ледь тримаючись на ногах, виходить із таблінуму.

Тільки-но зник за порогом, як патрикій простяг руку Леонові.

— Ти справді заслужив те, що тебе спіткало, апостольський мужу…

Диякон здивовано і запитально глянув на нього.

— Вибач, найславутніший, але я не маю права на вжитий тобою титул…

Аецій посміхається.

— Маю для тебе новину, Леоне… Я отримав її годину тому… з порту Міста прибула галера…

— Я давно вже не був у Місті … Але і я щось привіз для тебе з Равенни, пане…

— Що саме, апостольський мужу? — зі сильним серцебиттям питає патрикій.

Леон морщить брови.

— Глузуєш з мене або святих титулів, найславутніший, — каже з гіркотою.

— Присягаю святими Юстом і Пастором, що не глузую… Посланці з Риму принесли звістку, що навіки склепив очі святий єпископ Ксист…

Диякон затуляє обличчя долонями.

— Воістину, моя новина не така, Аецію, — каже глухим голосом і схиляє коліна.

Рука патрикія опускається на плече схиленого.

— І ще казали посланці, що народ Роми третього дня перед жовтневими календами обрав уже собі нового пастиря… Леона, сина Квінціана…

Був певен, що диякон, захоплений радісним подивом, одразу ж підведеться на рівні ноги. Та Леон не ворухнувся. Лише його губи щось шепотіли… швидко… довго… Нарешті підняв на Аеція зосереджене, залите слізьми обличчя.

— Я лише диякон, — сказав. — Навіть на пресвітера ще не висвячений… Не знаю… чи маю право… Є стільки старших достойних священників… гідніших…

— Ти ще вагаєшся, Леоне? — здивовано скрикнув Аецій. — Адже лише від тебе залежить, щоб Гіларій Арелатанський уже завтра тебе висвятив… І не будь таким скромним, як пустельниця… Патрикій імперії каже тобі, що немає гіднішого від тебе! Воістину, Леоне, — скажи сам, — хіба ж не краще для Римської церкви, коли її пастирем є муж, якого патрикій імперії хотів би називати своїм другом?… Наскільки ж тоді легше правити…

Леон миттю підвівся з колін.

— Леон, син Квінціана, радо назве сина Гавденція, останній римський щит, своїм другом, — мовив гордим голосом, — але Papa Romanus, слуга слуг Господніх, не потребує приязні земних владик, щоб гідно здійснювати своє правління…

Здавалося, що здивування Аеція перейшло всі межі.

— Як се, апостольський мужу?… Невже ти не думаєш, що прихильність патрикія полегшить Риму оборону від грізного суперництва улюбленців двору, архієпископів Равенни?

— Столиця святого Петра не боїться жодного суперництва!..

— Але ж, Леоне, столиця святого Петра — це Антіохія… — почав казати Аецій, усе-таки спантеличений посмішкою поблажливої зверхності, що заграла в куточках губ нового єпископа Риму, — але, замість розгніватись, подумав: «Може, я справді поплутав». І, раптом щось згадавши, спитав ледь тремтячим голосом:

— А твоя новина для мене, отче єпископе?

Леон усміхається.

— Я знаю, що найдостойніша Пелагія, незважаючи на всю свою побожність, мала грішні побоювання, чи не за кару за те, що покинула науку Арія, Бог не дає вам дитяти, а, може, і назавжди вчинив її лоно неплідним… Тепер ці побоювання закінчилися… Ти став батьком, Аецію…

Великі сильні пальці судомно впилися в край одягу Леона. Але напіврозтулені губи не зважувалися задати питання. Лише розширені очі благали ласки… милосердя… чуда…

— У тебе син, Аецію, — сказав єпископ Риму.

І простяг руку допомоги.

Посли відчувають, що Аецій уже помітив розгубленість, яка після його привітальних слів одразу ж з’явилася на їхніх обличчях, а у трьох-чотирьох із них відразу переросла в неспокій та майже тривогу, — тож роблять героїчні зусилля, щоб заново прибрати виразу врочистої зосередженості та поважного спокою. Та марно… Бо хоч їхній теперішній пан і владар, Син і Улюбленець Бога світла — Ахурамазди, ясноликий Цар Царів — Єздегерд не був таким грізним і схильним до рубання голів та розпинання на хрестах, як його покійний батько, Гірський Варан, Дикий Осел, — усе ж напевне і він не помилує послів, які зганьбили свого повелителя та свою країну, відразу ж показавши у своїй привітальній промові цілковите незнання стосунків у державі ромеїв. Щоправда, іще наварх галери, якою вони їхали, намагався їм пояснити, що вони помиляються; та вони думали — він п’яний або жартує… А хоч у Классійському порту magister officiorum, який їх вітав, усією своєю повагою підтвердив слова моряка, було вже запізно… не мали часу на зміну розкладу церемонії… Що ж тепер буде з ними, коли повернуться до Персії?… Лякаються самої думки про це… Але, воістину, вони не винні, — винен голова царської ради, який відправляв посольство в дорогу і віддавав йому накази та вказівки. Це його обов’язком було знати, як розподілена влада в державі ромеїв і хто править на Заході!.. Відразу ж після повернення поскаржаться на нього Цареві Царів, — адже той, хто висилає посольства до чужих країв, мусить найточніше знати все про ці краї. Також і про те, що західна половина царства ромеїв має окремого владаря з тієї ж родини, що й цісар Сходу!.. Не сміє не