Читати книгу - "Айхо, або Подорож до початку"

— Завтра буде вдосталь часу, щоб наговоритись, Айхо. А зараз нехай сон напоїть снагою і здоров’ям на новий день.

Ранішнє пустотливе сонце заскочило у вікно і розсипалось по стінах веселими миготливими посміхайчиками. Я розплющив очі, і уста самі по собі розпливлись в усмішці. Вже давно не почувався таким щасливим!

Миттю зібравши нехитру постіль, радісно і безтурботно кинувся будити друзів. Зуфар ліниво потягався. Ескалар, примружившись від яскравого світла, здивовано вигукнув:

— Ми щось проспали з тобою, Зуфаре. Ти тільки поглянь на Айхо! Та він увесь світиться від щастя!

Я й не приховував хорошого настрою і шкірився на всі зуби.

— Не знаю, можливо, в цій кімнатці якось по-особливому спиться? Бо я вже років зі сто так міцно не спав, — протираючи очі, сказав Зуфар. — Айхо, а й справді, це на тебе сон так подіяв? Лягав ти в препаскудному настрої. Ми з Ескаларом боялися і зачепити. А тут такі метаморфози! Не даремне кажуть: ранок вечора мудріший.

Друзі усміхнулись і переглянулись. А я, радіючи ще дужче, зрозумів, що Зуфар і Ескалар нарешті потоваришували.

— У мене радісна новина, друзі! — вигукнув я. — Дід Радо — живий! І сьогодні я вас познайомлю!

— Оце так! Чудова новина, Айхо! — щиро радів Ескалар.

— Неймовірно! Воістину, Шанталія — країна див! Вітаю, друже! — зіскочив на рівні ноги Зуфар і обійняв.

— Отже, не даремними були поневіряння, — задумано сказав я. — Дякую, друзі, без вас я б не впорався.

Ескалар піднявся і дружньо обійняв нас.

— Я щасливий, що доля звела з вами. І пробачте за ті прикрощі, яких завдав. Знаю: виправдання не маю. Та все ж надіюсь, що пробачите. Особливо ти, Зуфаре, тобі дісталось найбільше.

Зуфар опустив голову, але за мить білозубо вишкірився:

— Що було, те загуло! Не думав я, що побратаюсь з геліонатом, — і товариші, потиснувши один одному руки, щиро обійнялись.

— Якщо у мене колись народиться син, — розчулено почав маг, — я б хотів, щоб він був схожим на тебе, Зуфаре.

— А чим я гірший? — усміхнувся я.

— О! З тобою, Айхо, аж надто часто трапляються усілякі приключки. Якби був твоїм батьком, то вже б досі посивів. Хоча… син Айсолари і Сохломира — і мій син.

Так добре, так легко стало на душі. Забувалося усе кепське. Хотілося жити, ось так весело і дружньо і ніколи не розлучатися. Але Ескалар, ніби прочитавши думки, раптом сказав:

— Так не хочеться тепер вас, друзі, покидати, але час в дорогу. Надто тісна обітниця тримає з Орденом. І справ набралось по горло. Та й з Бреагором розібратися пора. Думаю, він вже доніс Верховному. А щодо тебе, Айхо, не хвилюйся: ні Орден, ні жерці не дізнаються, де ти. Принаймні не від мене. Слово друга.

Я з тугою дивився на геліоната. Ніби й не новину почув, та все одно у грудях защеміло. Прощатися не хотілося, хоча й розумів, що це неминуче. Я непомітно глянув на Зуфара і боявся навіть подумати, що і той зараз повідомить схожу звістку.

— І коли ти відпливаєш? — пригнічено спитав я мага.

— Сьогодні.

— Сьогодні?! Як?! — в один голос вигукнули ми з Зуфаром.

— І що, не можеш залишитись хоч на день?

— Не можу, Айхо. Хотілося б, але, на жаль. Першим кораблем і відпливу. Довше затримуватись небезпечно. І так втрачено багато часу. Та я радий, що ти нарешті знайшов того, кого шукав.

— Знайшов… — блаженно протягнув я, усміхаючись. — Так що ж ми стоїмо? Гайда, я познайомлю вас з дідом!

Кімната знизу пустувала. Але на столі стояли три глиняні миски і кухлі. А посеред столу на таці парували свіжоспечені солодкі млинці, які часто готував дід. У глечику біліло молоко.

— Схоже, сніданок для нас. Але спочатку познайомлю із дідом. Бо до цього не дам нормально поснідати.

— Ти перетворюєшся на жорстокого пірата, Айхо! — засміявся Зуфар. — Ну як можна спокійно пройти повз цю апетитну смакоту. Я візьму один.

— І я, — приєднався Ескалар.

— Ну гаразд. Тільки по одному, — здався я і теж схопив у руку ще гарячого запашного млинця.

З ними й вибігли на вулицю. Університетський двір перемінився. Вільний дух ночі змінила дисципліна дня. Віковічні дерева, які вночі здавалися велетенськими, виявилися ще більшими. Крислаті крони з темно-зеленим листям нависали гігантськими шапками над вимощеною бруківкою алеї.

Я озирнувся довкола. Не бачив ні Майстра Каро, ані діда. Непрохана тривога холодною змійкою заворушилась усередині.

— Айхо! — обернувшись, побачив Радо, який махав нам рукою.

Дід сидів на кам’яній лавці, що ховалась у живій арці густо заплетеного куща з дивним продовгуватим жовто-зеленим листям, хоча до осені ще далеко. Кущ нависав капюшоном і захищав від пекучого південного сонця Шанталії. Дідусь смачно затягувався незмінною люлькою, пускаючи голубуваті кільця диму.